А от мешкав в Києві певний час, то знаю що там аби залишатися в українському середовищі, потрібні супер значні зусилля - наприклад навчатися в Могилянці, і там же виключно мати коло спілкування, і бажано потім там же працювати. Якщо ж ні, то як мінімум буде двомовність і це лише в найкращому випадку. Як альтернатива, мешкати десь в умовній Боярці і добиратися транспортом щодня в Київ і назад - тоді вдома і навколо дому буде переважно українська мова, а в Києві можна продовжувати вільно спілкуватися яскраво впізнаваною для столичного вуха київсько-обласною говіркою
Просто треба прийняти двомовність Києва як об'єктивну обставину, і відповідно до цієї обставини гнути свою лінію. Одномовного середовища вам ніхто не надасть — проте, й київські російськомовні не в якомусь Підмосков'ї живуть, їх оточує це ж двомовне середовище. Але дивіться, що вони роблять: просто говорять російською незалежно від того, якою мовою до них звертаються — і все, навколо виникає ілюзія «русского города Киева» (при тому, що більшість нинішніх киян походить з навколишніх україномовних областей — безпосередньо приїжджі та їхні нащадки). Так само, ніхто не змушує україномовних переходити на російську чи щоразу перемикатися на мову співрозмовника — хоч така модель поведінки й більш стереотипна. Головне побороти звичку бути в мовному плані «як усі» — нехай тепер інші рівняються на вас як еталон. Звичайно, україномовні звикли прогинатися під російську, і декого треба буквально «відгинати», щоб до нього дійшло, що з вами говорити українською можна. Проте, ставши джерелом української мови, ви помітите, як Київ навколо вас перестає бути аж настільки російським, як його малюють, і виявите, що української навколо вас досить-таки багато (ймовірно, за рахунок тих, хто звик перемикатись на мову співрозмовника). Правила ввічливості не дозволяють роздавати прямих вказівок, якою мовою говорити іншим, але вони ж забороняють і іншим наказувати, якою мовою говорити вам — а отже, ви маєте свободу впливати на інших своїм прикладом. Ну, а так, пару років тому мій брат разом зі своєю дівчиною (котра тепер його дружина) їздили в Одесу, там вони скрізь розмовляли виключно українською — і нічого, ніхто їх не з'їв і переходити на російську не змушував.
а в Києві можна продовжувати вільно спілкуватися яскраво впізнаваною для столичного вуха київсько-обласною говіркою, відповідно до такого мешканця в Києві буде відповідне ставлення: "а, ти же із Бояркі"
Скажімо так, поки людина перебуває знизу київського харчового ланцюжка, її мова нікого особливо не цікавить — для середовища простих трудяг суржикувата українська мова не є якимось відхиленням, це норма. Але далі вгору, де в людей вже виникають якісь амбіції, починає відчуватися ставлення до суржику як чогось негативного. Як мова інтелігентної людини він звучить непереконливо — тим, хто хоче зберегти для себе українську мову в цьому випадку, має сенс говорити більш чисто й літературно. Хоча так, багатьох це ставлення змушує звертати в бік російської. Надто книжна українська, в свою чергу, для якихось побутових ситуацій мало підходить — має бути якийсь баланс між чистотою й розмовністю, щоб вас і розуміли, і поважали, і не сприймали як якогось дивака. Проблемою є українська мова як інструмент бикування — тут вона в цій ролі не сприймається ніяк, ні в вигляді провінційного суржику, ні, тим більше, в вигляді інтелігентної літературної мови вчительок — київський криміналітет переважно російськомовний, тож і мова агресії теж російська.