а решта залишається в історичному звалищі.
не в, а на 
Думкав я був про мотивацію до кодування (та й взагалі, мотивацію до чогось, що може приносити користь), та зміг вирізнити два, трохи взаємопротилежні стани, котрі хотілося б частково з'єднати в один.
1. Коли є багато часу та ніхто нікуди не жене, набагато легше розслабитись, та отримувати задоволення від процесу. З іншої сторони, нападає лінь, бо все добре, і можна взагалі нічого не робити, то навіщо тоді ото сідати і кодити щось, чи вивчати щось? (це так думає мозок)
2. Коли дедлайн наближається, або просто треба щось швидко пофіксити на роботі, то це створює стресову ситуацію, коли є два варіянти: або нічого не роби, але тоді буде бобо, або роби, щоб не було бобо. І ось цей страх перед бобо і створює мотивацію.
Очевидячки, що постійно знаходитись в стані стресу не є добре, і взагалі, це шкідливо для здоров'я, тому я думав - а що треба зробити, аби бажання кодити та вчитись не зникало тоді, коли є багато часу, і ніхто нічого від мене не вимагає?
Тут мені допоміг діалог Сократа та Протагора про те, що є добре, а що погано.
Суть в тому, що є погані речі, котрих не варто робити, і є гарні речі, котрі варто робити. Але деякі речі є "клопіткими", хоч і добрими. Наприклад, фізичні вправи - вони клопіткі, але від них є користь, вага котрої більша за ті клопоти, і розуміння цього дозволяє не бути ледачим, а йти і займатись.
Програмування, чи то навчання, теж є такою річчю - сидіти і розбиратись в чомусь новому, складному, або писати код, може бути досить клопітливою справою (хоча іноді може й приносити задоволення), але результат цього навчання, отриманні знання, переважають клопоти.
Далі в діалозі було питання - якщо певні речі є клопіткі, але корисні, тоді чому так багато людей не займається ними, а натомість обирає інші речі, котрі зовсім не клопіткі, а навіть приємні, але також тягнуть за собою проблеми, котрі переважають ту приємність. Наприклад - фастфуд, котрий смачний, приємний, але з часом може призвести до значних проблем зі здоров'ям.
Відповідь на це - люди не вміють "вимірювати" подібні речі. Певне заняття може мати умовні "миттєвий", та "відтермінований" ефекти. Перший - це те, що людина відчуває відразу під час заняття, а другий - той, котрий відбувається згодом. Якщо уявити ці ефекти у вигляді речей, котрі стоять близько до нас, та далеко, то можна сказати, що візуально те, що ближче, здається нам більшим, а те, що далі - меншим, але життєвий досвід та розум дозволяють нам добре розуміти, що відстань має значення, і що насправді об'єкт, що знаходиться далі, може бути значно більшим ніж той, що знаходиться ближче до нас.
Але коли ми говоримо не про звичайні фізичні об'єкти, а ефекти певних дій та вчинків, то досвіду маємо мало, адже в прикладі з об'єктами ми можемо швидко перевірити розміри об'єктів, бо нас розділяє лише відстань від них, котру ми можемо легко подолати, але у випадку з ефектами певних дій нас розділяє час, котрий ми не можемо пришвидшити, тому й набираємось того досвіду дуже повільно. Можливо, якби ми могли заглянути в майбутнє і подивитись, які наслідки будуть від вживання того ж фастфуду, то багато людей відмовилися б від нього, бо вони б вже власними очами бачили ті наслідки.
А що треба робити, аби швидше набратись того досвіду? Мені здається, тут треба практикуватись у вимірюванні. Тобто, частіше думати про те, які наслідки будуть від певних речей, намагатись виміряти їх вагу, і чи вони позитивні, чи негативні.
тільки про корпускулярно-хвильовий дуалізм не треба починати, а то вже зовсім з'їде дах
