Колись давно вся електроніка була теплою й ламповою. Лампи являли собою колби з викачаним повітрям, де між електродів літали електрони. І хоч електроди з дротів зробити міг би кожен, виготовлення скляної колби й створення в ній вакууму дещо виходило за межі можливостей пересічного радіолюбителя — як правило, лампи купувались, а не виготовлялись власноруч.

Існують місця, де повітря викачувати непотрібно — відкритий космос, поверхні безатмосферних планет та супутників. Тобто, теоретично, апарат на Місяці може використовувати для своєї роботи безкорпусні вакуумні лампи. Якщо ми хочемо налагодити на Місяці повний цикл виробництва техніки, то, можливо, варто дивитися в бік таких ламп, які простіше виготовити, ніж напівпровідникові пристрої. І метал для електродів, і кремній для транзисторів та мікросхем можна отримати з місячного ґрунту, але електроди не вимагають глибокого очищення металу — невелика металургічна установка може вийти компактнішою, ніж обладнання для виробництва високоочищеного кремнію, і її простіше буде доправити з Землі.

Штучні супутники теж могли б працювати на безкорпусних лампах. Зараз, мабуть, це не дуже актуально — але, цікаво, в минулому, коли лампи ще не витіснились напівпровідниками, щось подібне могло використовуватись у космічній техніці? Бо просто навіщо корпус з викачаним повітрям для лампи, що працює в вакуумі?..

І наскільки глибокий вакуум потрібен для роботи електронної лампи — такий же, як у космосі в зоні орбітальних польотів, чи, може, достатньо буде й розрідження на рівні земної стратосфери? Якщо досить і такого розрідження, то, виходить, безкорпусні лампи зможуть працювати не лише на супутниках, а й, наприклад, на аеростаті, що літає на великій висоті?..

Мається на увазі високе енергоспоживання ламп узагалі? Чи йдеться про втрати через опір розрідженого повітря?

А якщо до вартості електроенергії додати вартість виготовлення (уявімо, що на цій планеті нема китайців, у яких можна все недорого придбати. Чому, власне, напівпровідникову електроніку везуть з протилежного кінця планети, а не роблять у кожному гаражі — за чим затримка?)?

Здається, вже бачив колись це відео. Викликає питання одна деталь: на відео я не побачив викачування повітря з радіолампи — лише з «рентгенівської трубки». Чи означає це, що в колбі радіолампи лишається повітря під нормальним тиском? Але яка тоді роль цієї колби, виготовлення якої займає більшу частину виробничого процесу?

(Втім, розрідження всередині має виникнути за рахунок нагрівання й подальшого охолодження після запаювання. Але все одно, це не схоже на глибокий вакуум. Якихось матеріалів у колбі радіолампи, що поглинали б гази повітря, теж не побачив...).

Отже так — не знаю, це лише ідеї були, чи робилися реальні експериментальні зразки.
З точки зору фізики та технології видавалося цілком реальним і коли я вивчав всі ці вакуумні штучки, і зараз.
Але кремнієві напівпровідникові технології розвивалися дуже швидко, rad-hard напівпровідникові схеми + захист перебили цю ідею по степеню інтеграції з урахуванням стійкості до «спецфакторів». Кількість активних елементів неможливо порівнювати.

Це вакуумні пристрої, тріоди, але «лампи» до них не дуже ліпиться, бо вони не світяться — розжарення катоду нема, працюють на автоелектронній емісії.

Загальна структура на основі чогось схожого на багатошарові друковані плати, але ізолятор кераміка.
Основа — трасування катодів, можливо, на протилежному боці окрім трасування ще елементи по товстоплівковій технології.

Основа кожного катоду — кружечок (~міліметр), від нього впечена у кераміку доріжка і перехід через отвір на протилежний бік чи кружечок для основи «перехіжних отворів» на сітковий та анодний рівні.

Катод — напилений конус, на вістрі більша напруженість електричного поля і легший вихід електронів.
На основу накладається пластинка з отворами на катодах, на краю навколо отвора кільце з невеликим нависанням металу над отвором (теж якось напиленнямЮ але метал частково «налипає» і на десятки-сотню мікрон висить у отворі, як я розумію, щось схоже з сучасними MEMS-технологіями.

Це кільце є сіткою тріода, тоді ще одна товща пластинка, яка задає відстань сітка-анод і на ній відповідно напилено кружечки анодів та їхнє трасування і переходи на протилежну, верхню частину знову з товстоплівковими елементами.

Загальна товщина пиріжка ну пару міліметрів з покриттям сторін поверх товстоплівкових та дискретних (безвиводні конденсатори) шаром компаунду для ізоляції та механічного захисту. Загалом схоже на відомі тоді гібридні мікросхеми.
Якість тріодів як лінійних («аналогових») елементів невелика, але це задумувалося для цифрових схем.

Цілком можливо, що в певних умовах і з новими матеріалами/технологіями щось подібне знову стане цікавим.
Буле ж десь доволі цікава стаття з висновком, що для міжзоряного зв'язку (час власне проходження сигналу несумірно більший за час оброблення) найбільше підходять технології класу UUCP/fido

У продовження теми подільності. Усі ці методи розраховано на роботу людини з написаним на папері числом у десятковій формі. Мова програмування (така, як паскаль) працює з внутрішнім представленням числа, в якому десяткових цифр уже нема. Потрібні додаткові операції: кількість цифр у числі, цифра №i від правого чи від лівого кінця, додавання до цифри всередині числа — всі ці дії виконуються елементарно, коли людина працює з числом сама, але для комп'ютера (якщо ми захочемо потестувати алгоритми перевірки подільності на ньому) потребують додаткового опису:

unit digits;

interface

type integer=-2000000000..2000000000;
function rdigit(n,i:integer):integer;
function ndigits(n:integer):integer;
function ldigit(n,i:integer):integer;
function rdigit_add(n,i,a:integer):integer;
function ldigit_add(n,i,a:integer):integer;
function min(a,b:integer):integer;
function max(a,b:integer):integer;

implementation
function rdigit(n,i:integer):integer;
        begin
        n:=abs(n);
        for i:=i downto 2 do
                n:=n div 10;
        rdigit:=n mod 10
        end;

function ndigits(n:integer):integer;
        var i:integer;
        begin
        i:=1;
        n:=abs(n);
        while n>9 do begin
                n:=n div 10;
                i:=i+1
                end;
        ndigits:=i;
        end;

function ldigit(n,i:integer):integer;
        begin
        ldigit:=rdigit(n,ndigits(n)-i+1);
        end;

function rdigit_add(n,i,a:integer):integer;
        begin
        for i:=i downto 2 do
                a:=a*10;
        rdigit_add:=n+a;
        end;

function ldigit_add(n,i,a:integer):integer;
        begin
        ldigit_add:=rdigit_add(n, ndigits(n)-i+1, a);
        end;

function min(a,b:integer):integer;
        begin
        if a<b then min:=a else min:=b;
        end;

function max(a,b:integer):integer;
        begin
        if a>b then max:=a else max:=b;
        end;
end.

ndigits(N) — кількість цифр у числі (без урахування нулів на початку)
rdigit(N,i) — i-та цифра з правого кінця числа N
ldigit(N,i) — i-та цифра з лівого кінця числа N
rdigit_add(N,i, A) — збільшити на A i-ту цифру з правого кінця числа N
ldigit_add(N,i, A) — збільшити на A i-ту цифру з лівого кінця числа N

От про таке я не чув.
Не знаю, чи була б така штука достатньо точною ≠ широкий електронний потік матиме «розмитий» край і не надто чітку форму.
Навіть якщо за сигнал брати відношення струмів двох анодів, точність може бути низька (симетрія променя не надто гарантована).
Хоча можна було б спробувати ще додаткові аноди, які забирають на себе більшу частину країв, залишаючи центральну більш рівномірну для роботи.

От стиснути промінь якомога тонко вдається легше, на тому зрештою на запам'ятовуючих трубках якийсь час була пам'ять комп'ютерів.

Геометрія електродів для отримання потрібних параметрів — аж до імпульсної характеристики дискретно-(в часі)-аналогових-(по амплітуді) фільтрів — це CCD, у якомусь сенсі родичі ламп. Але про це чомусь навіть в enwiki нема, упор на фоточутливі.

Цікаве питання: якщо взяти довгі бінарні числа і запрограмувати двійкові ознаки подільності, то вони обчислюватимуться ж швидше, ніж безпосереднє ділення, правильно? Тобто це не таке вже й непрактичне питання...

Так, спад до країв, проблема в залежності форми від анодної напруги (так, можна стабілізувати), напруги відхилення (в комбінації з анодною) і від екземпляра (розкид форми/положення пластин, неоднорідностей катоду, ...). Чогось з цього можна позбутися стабілізацією (додаткові компоненти), чогось лише індивідуальною підгонкою (погано розумію як, це вам не лазером підігнати щось на плівочках на кераміці чи на кристалі кремнію).
Тобто може бути, що таку ідею вже обдумували і вмрішили, що додаткові компоненти до цієї лампи краще витратити на інтегратори/дифференціатори або на аналогові помножувачі, а з цмх універсальних елементів набирати що потрібно.

Це цікавіше з точки зору точності, по олній координаті ВЧ-пилка, по іншій сигнал, який треба перетворити. Але потрібен фільтр після цього, щоб загладити пульсації, кожен фільтр — це додатковмй інтегратор на шляху "обчислень", який треба буде врахувати якось. Враховуючи те, що АОМ використовувалися для пошуку розв'зків диференційних чи інтегральних рівнянь...

p.s. Аналогові "обчислення" зараз знаходять дріге дихання в нейронках — у певних випадках це дешевий чіп з дуже малим споживанням для вже навченої "назавжди" мережі для масового випуску