Законно наших Донбасу та Криму, втрачених у 2014 році, після деокупації це стосуватиметься так само.
Дати тамтешню людові українські паспорти й право обирати своїх представників у владу — отримаємо стару пісню з регіоналами й какойразніцей, тільки під іншим соусом — тобто, Україні доведеться пожертвувати своєю українськістю й європейськістю.
Виборчого права не давати — регіон перетвориться з рівноправної частини на колонію, сепаратизм у якій набуде ознак виправданого — отримаємо болячку назразок тієї, що має Ізраїль зі своєю Палестинською Автономією — тобто, Україні доведеться пожертвувати миром.
Формально виборче право не обмежувати, але передати владній верхівці стільки влади, що вибори в нелояльному регіоні на курс держави ніяк не вплинуть — отримаємо диктатуру з суто номінальними всенародними голосуваннями, які ні на що не впливають — тобто, Україні доведеться пожертвувати демократією.
Вести активну асиміляційну політику в нелояльному регіоні — отримаємо балачки про дискримінацію та етноцид, що шкодитимуть нашій взаємодії з цивілізованим світом — тобто, Україні доведеться пожертвувати швидкою євроінтеграцією.
І т.д.

Проблеми, властиві імперії, почнуть валитися на нас навіть без приєднання тих територій, що раніше нам не належали — Україна у відновлених своїх власних кордонах вже буде змушена організовуватись як імперія.

Мобілізують чоловіків переважно. А на виборах, особливо на місцевих, найактивніші бабусі.

Tarpan87
Ви ще римську імперію забули. Дві тисячі років назад вона дійсно була прикладом новітнього та ефективного (на фоні інших) державного устрою. Британці також перестали бути імперією досить давно, причому відмовилися від своїх володінь самі. Невже вони там усі були дурні?
По факту зараз імперії існують лише там, де є доступ до великих запасів дешевих ресурсів. В росії це нафта та газ, а в Китаї - дешева робоча сила. Це єдине, що якось дозволяє триматись їм на плаву, і конкурувати з більш ефективними національними демократіями.

Взагалі-то, національні демократії в наш час відхрещуються від того, що вони національні. Що наводить на думку: яким буде наступний крок? Тренди змінюються: у ХІХ—ХХ ст. справді спостерігався рух від імперій-монархій до національних демократій, тільки от сучасні глобалізаційні процеси вже вступають у конфлікт з концепцією національної держави (візьмімо, для прикладу, ЄС, що поступово забирає суверенні права в національних держав-учасниць). Якщо «один народ — одна держава» перестає бути мейнстрімом, то, очевидно, на місце національних держав мають прийти якісь багатонаціональні утворення — які можуть набувати форм як рівноправних союзів, так і нерівноправних імперій. Але навіть і в найбільш рівноправних союзах відкритість кордонів може перетворити їх, у кінцевому підсумку, на «плавильні котли», в яких нація-сплав намагається поглинути решту націй.

Питання в тому, чи це добровільний процес. Якщо імперія силою утримує і знищує кілька народів, то вона витрачатиме на це багато сил, і не буде ефективною. Якщо ж змішування рас відбувається добровільно, то така держава не витрачає зайвих сил, і навіть отримує деякі бонуси через більшу різноманітність нових бізнес ідей. До речі, для корінних англійців чи французів таке змішування - не  дуже приємний процес, бо почалося відносно недавно, і вони не встигли до цього звикнути. А на нашій території здавна проживало багато представників різних національностей, хоч вони і були усі білі. Тому нам може бути в чомусь навіть легше.

Так, еклектика. Але чим українські гомобандерівці відрізняються від православних сталіністів? Україна має єдиний принцип організації держави? Аякжеж, унітарна держава з АР Крим, яка має власний парламент та президента. Позаблокова держава з закріпленим в конституції курсом України в ЄС і НАТО. Можливо, хтось може критикувати москалів за нещирість еклектику в побудові держави, але ж не українці.

Добровільність — питання відносне, фракції прихильників єдності з метрополією та відокремлення від неї можуть існувати одночасно й бути співрозмірними, або ж співвідношення їх може коливатись. Навіть якщо прихильників відокремлення меншість (але достатньо великий відсоток), вони можуть вести збройну боротьбу за незалежність — тоді метрополія змушена застосовувати проти них силу. Люди різних національностей можуть жити віками на одній вулиці, а потім влаштувати різню між собою. Мігрантів можуть тривалий час гостинно приймати, а потім влаштувати геноцид.

Загалом, поліетнічність — це така порохова бочка. Теоретично, асиміляційна політика мала б сприяти зменшенню загроз міжетнічних конфліктів, але часом вона ж і стає приводом для конфлікту. Інший шлях — вироблення правил спвіснування, коли кожна нація продовжує жити за своїми звичаями, ніхто нікого не намагається з'їсти — фактично, це не відсутність кордонів, а кордони та межі, розставлені всередині держави чи суспільства, і таке суспільство може зберігати мир та стабільність, але зміна цих правил чи етнічної/мовної/релігійної/політичної ситуації може призвести до конфлікту.

У випадку ЄС: вже зараз актуальна проблема мігрантів з Азії та Африки. Але навіть і без них з часом міг би виникнути конфлікт між старими націями та новою європейською ідентичністю, виниклою внаслідок міграції всередині ЄС.

У випадку України: етнічну ситуацію вже було успішно використано нашими ворогами для розхитування системи, підтримуваний ззовні сепаратизм допоміг відірвати частину нашої території у 2014.