А тепер повернімося до проблеми соціальної та мовної різниці між селом та містом. Так, звісно, в селах можна погіршити соціальну інфраструктуру, скоротити кількість медпрацівників і замінити їх менш кваліфікованими, забрати в лікарень приміщення, так само зробити і з сільськими школами та іншими соціальними закладами. Безумовно, все це дозволить зекономити держбюджет, але також це посилить соціальну різницю між селом і містом, зробить перебування в селі менш привабливим.

У тепличних умовах Галичини це ніяких подальших етнополітичних наслідків не матиме, але за її межами все ще зберігається мовна різниця між україномовним селом та русифікованим великим містом. Українізацією міста ніхто особливо не займається (тільки війна змусила робити якісь символічні кроки в цьому напрямку), тому соціальна успішність колишніх селян десь у східних областях залежатиме від того, наскільки легко вони приймають російську мову міста. Узагалі, чим менш східноукраїнське село соціально самодостатнє й чим частіше воно змушене звертатися до послуг міста, просто щоб вижити, тим менш ефективно воно зможе виконувати функції природнього осередку української мови в регіонах з русифікованими обласними центрами. Виходить, реформа Супрун, поряд з іншими антисільськими реформами, опосередковано сприяє русифікації населення України. Особливо там, куди можуть прийти чи вже приходили російські окупанти, для яких сам факт русифікованості населення є прямим запрошенням «прийдіть до нас і врятуйте від клятих бандерівців».

Ну це ми з вами розуміємо, що навіть для російськомовного східняка (і навіть для російськомовного східняка з проросійськими поглядами) окупація його міста — катастрофа. А за логікою росіян, якщо ти говориш російською, то автоматично потребуєш твердої путінської руки, що зробить тебе щасливим, навіть якщо сам того не усвідомлюєш. Можна російською хоч гімн України співати — для росіян це все одно звучатиме як «будь ласка, окупуйте нас!».

Якщо йдеться про ХХ ст., то тоді посередником для інтеграції Західної України в СРСР виступала Східна Україна — українська мова на час приєднання західних областей займала сильні позиції навіть на Донбасі. Зараз ситуація відрізняється тим, що україномовних регіонів у своєму складі рф не має, тому робить ставку виключно на російську мову українців. Наступу на Луцьк та Львів ми не побачили — окупація західних областей, очевидно, розглядається окупантом як безперспективна. І так, русифікованість Києва й Чернігова теж спрацювала як приманка, без якої окупація північних областей не мала б сенсу.

Не факт, що ці недобитки не пішли б далі.

Окуповане Запоріжжя цілком україномовне. Російськомовне місто залишилося під контролем України, а сільська місцевість області окупована, яка україномовна. Вони там тітоки знімають україномовні про пітуна та з городів стрімлять українською.

Зараз біля лінії фронту знаходиться місто Синельникове. Вони там такі красиві, що аж в очах рябить. Вони україномовні, працьовиті люди, дивляться кацапське телебачення з тарілок, своїм диким капіталізмом спричинили екологічне лихо через забруднення ґрунтових вод дубильними речовинами - підпільно займаються вичинкою шкіри. Вже у 95 році синельниківці писали ігри (парсерна інтерактивна література) для Спектрумів з фантастичним сеттингом.

Те ж саме, що робили на окупованих територіях. Тероризували, грабили, вбивали і т.д.

Виродки завжди знайдуться. Не за ідею, так за гроші.

Виродки, які чисто за гроші, змушені рахуватися з тим, що їх можуть і відпартизанити. Оптимальна стратегія виживання в умовах окупації — не висовуватись, і саме так більшість продажних робитиме, поки все не вляжеться — ховатимуться й не привертатимуть до себе уваги. Окупантам, щоб закріпитись, потрібні ідейні виродки, готові служити їм попри всі можливі ризики.