“We would talk of our children, and how we want something better for our children. We would talk about the need for gender equality. Not so different from the kinds of conversation we had in our home.” It is amazing what you can learn when you are open to finding similarities, not concentrating on differences.

"I mean, you're not going to spend it on yourself. And we think only a small portion should go to our kids, so that they can have their own careers and make their own way. And so that leaves most of it for Melinda and I to work on how should it be spent for the most needy in the world."

Українькою є щось?

Чи то я погано знаю англійську, чи в цій темі нема жодної історії життя успішної людини.

Рома́н Осипович Шухе́вич (псевдо: «Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»; *30 червня 1907, м. Львів[1] — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950).

Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[2][3]. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950)[4].

Після звільнення у 1937 р. Роман Шухевич проживав із родиною, яка на той час складалася з дружини Наталії та сина Юрія, у Львові на вул. Косинерській, 18 а (сучасна вул. І. Карпинця). Родина перебувала у важкому матеріальному становищі. Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, «політично ненадійний» Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Створена ним в березні 1937 р. фірма (кооператив) «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині. Вона мала виконувати подвійне завдання — політичне й фінансово-економічне. Ця фірма стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Дуже скоро були створені осередки «Фами» у багатьох містах Галичини й Волині й навіть поза межами тодішньої Польщі. Працівниками кооперативи були переважно члени ОУН — колишні політв'язні, яким дуже важко було влаштуватися на роботу. Тепер вони отримували легальний заробіток і могли успішно поєднувати працю на фірмі з організаційною діяльністю.

Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу «свій до свого по своє», клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль. Це теж стало запорукою фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом.

«Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту»[5]. Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив у тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності та кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу. Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, набув з літа 1944 р. загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватись на схід.

Мико́ла Ле́бідь (*11 січня 1909 (за іншими даними — 23 листопада 1910) Нові Стрілища, тепер Жидачівський район, Львівська область — †19 липня 1998, Піттсбург, США) — український політик, один із лідерів ОУН-УПА. Перший начальник Служби безпеки ОУН (1940–1941). Організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934).

Псевдоніми в ОУН: Максим Рубан, Марко, Євген Скиба, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний.

Народився у с. Нові Стрілиська Бобркського повіту (тепер Львівська область, Жидачівський район). Син кравця. Член 7-го куреня пластунів у Львові, організатор першої підпільної «п'ятки» Юнацтва, організатор і керівник Юнацтва в гімназії від 1929 р. В 1930 закінчив гімназію у Львові. Абсольвент гімназії 1930 р. У 1930–1932 Л. брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на західно-українських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах. У 1932-34— зв'язковий між Крайовою Екзекутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном.

У 1934 підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького.

Після здійснення замаху намагався виїхати через Данціґ—Штеттін до Німеччини, але за наказом Г. Гіммлера був заарештований гестапо і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935–1936 був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув'язненням у Святому Хресті. 5 вересня 1939 Лебідь під час конвоювання до іншої в'язниці втік.

У 1940 перейшов до лав ОУНР під керівництвом Степана Бандери. З 1941 став його другим заступником.

З грудня 1949 мешкав у США, м. Йонкерс (штат Нью-Йорк, США).

У 1952–1974 очолював науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, в 1982—85 — заступник голови, з 1974— член ради директорів. В 1956—91 — член управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Автор спогадів «УПА» (1946, 1987). Помер 19 липня 1998.