У 1933 році скидалося на те, що радянський і нацистський уряди можуть дати собі раду зі світовою економічною кризою. Обидві країни випромінювали динамізм, в той час як ліберальні демократії ледве зводили кінці з кінцями й рятували населення від злиднів. Більшість європейських урядів, у тому числі й німецький до 1933 року, мали дуже обмежений набір рецептів від економічної кризи. Домінував погляд, що слід збалансувати бюджет і обмежити грошову масу. Але це, як нам тепер відомо, лише погіршувало ситуацію. Велика депресія дискредитувала політичні рецепти кінця Першої світової війни: вільний ринок, парламентаризм, національну державу. Ринок спіткала катастрофа, парламент нічим не міг зарадити, а національній державі бракувало засобів, щоб захистити своїх громадян від злиднів.
Нацистській радянські ідеологи мали свою відповідь на питання, кого звинувачувати у Великій депресії (євреїв-капіталістів або просто капіталістів), і справді радикальні підходи до політичної економії. Нацисти й радянське керівництво не лише заперечували юридичний і політичний повоєнний устрій, вони також ставили під сумнів його економічні та соціальні основи. Вони приглядалися до економічних і соціальних коренів повоєнної Європи й переосмислювали життя та роль людей, які працювали на землі. В 1930-х роках селяни все ще становили більшість населення майже по всій Європі, орна земля була цінним природним ресурсом, який підтримував економіку, котра все ще спиралася на працю тварин і людей. Калорії в ті часи рахували, хоч і з іншою метою, ніж це роблять нині: економісти-планувальники мали бути певні, що населення буде нагодоване, живе і здатне до продуктивної праці.
Більшість країн Європи не мали якихось планів соціальної трансформації, а тому не могли в цьому плані конкурувати з нацистами та більшовиками, або щось їм протиставити. У 1920-х роках Польща та інші нові держави у Східній Європі намагалися провести земельну реформу, але це проблеми не розв'язало. Землевласники докладали зусиль, щоб зберегти свою власність, а банки й держава не особливо підтримували селян. Кінець демократії в регіоні (за винятком Чехословаччини) спершу ніяк не вплинув на осмислення економічних проблем. Авторитарні режими в Польщі, Угорщині та Румунії охоче кидали опонентів у в'язниці та вдавалися до пишної національної риторики. Але все це мало допомагало новій економічній політиці в час Великої депресії.
У 1933 році радянська і нацистська альтернативи демократії полягали у відмові від простої земельної реформи, яку дискредитували невдалі демократії. Гітлер і Сталін, попри всю відмінність між ними, однаково вважали, що корінь проблеми — аграрний сектор, а розв'язок — рішуче втручання держави. Якщо держава зможе провести кардинальні економічні перетворення, вони стануть основою нової політичної системи. Сталінський підхід полягав у колективізації сільського господарства, про це почали відкрито говорити після старту в 1928 році першої п'ятирічки. Радянське керівництво дало змогу селянам у 1920-х роках господарювати на свій розсуд, але на початку 1930-х у них відібрали землю: було створено колективні господарства, в яких селяни працювали на державу.
Гітлерова відповідь на селянське питання була умоглядна і, крім того, добре закамуфльована. Перед тим, як прийти до влади 1933-го, і навіть кілька років по тому, Гітлер нібито переймався становищем передовсім німецького робітничого класу, а дефіцит харчів збирався покривати за рахунок імпорту. Політика швидкого (і незаконного) озброєння покінчила зі списками безробітних, німецькі чоловіки опинилися в казармах або на оборонних заводах. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади почалися програми з громадських робіт. Здавалося навіть, що нацисти робитимуть для німецьких фермерів менше, ніж обіцяли. Хоча партійна програма нацистів обіцяла перерозподіл землі на користь бідніших фермерів, цей традиційний варіант земельної реформи тихенько забули після того, як Гітлер став канцлером. Він займався радше міжнародними угодами, аніж вирівнювальною аграрною політикою. Прагнув укласти торгівельні угоди зі східноєвропейськими сусідами, згідно з якими німецьку промислову продукцію мали обмінювати на продовольство. Аграрна політика Гітлера у 1930-ті роки трохи нагадувала Ленінову в 1920-ті: політичні підготування до безпрецедентних економічних перетворень. І націонал-соціалізм, і радянський комунізм обіцяли селянам ілюзію земельної реформи, але насправді накреслювали їм значно радикальніше майбутнє.
Справжня аграрна політика нацистів полягала у створенні імперії на східному прикордонні. Німецьке аграрне питання мало бути розв'язане не в самій Німеччині, а за кордоном: шляхом захоплення родючих земель у польських і радянських селян, яких чекала смерть, асиміляція, депортація і поневолення. Замість того, щоб імпортувати зерно зі сходу, Німеччина збиралася експортувати туди своїх селян. Вони мали колонізувати землі Польщі та західні райони Радянського Союзу. Гітлер говорив про потребу ширшого «життєвого простору» в загальних рисах, він ніколи не пояснював німецьким селянам, що має на увазі масштабну міграцію на схід; так само як більшовики ніколи прямо не говорили селянам, що ті мають віддати свою власність державі. Сталін розглядав кампанію колективізації початку 1930-х років проти власних селян як «війну» за хліб; Гітлер розраховував, що перемога у майбутній війні нагодує Німеччину. Радянська програма здійснювалася в ім'я загальнолюдських принципів, нацистський план завоювання Східної Європи втілювався заради панівної раси.
Гітлер прийшов до влади в Берліні, Сталін — у Москві, але плановані обома вождями радикальні перетворення стосувалися передусім земель, які лежали між їхніми країнами. Їхні владні утопії перетиналися на Україні. Гітлер пам'ятав, що ефемерне колоніальне утворення 1918 року слугувало німцям свого роду доступом до української житниці. В подібному ключі сприймав Україну і Сталін, який невдовзі по тому ніс у цей край революцію. Українські землі та селяни мали послужити справі побудови модерної індустріальної держави. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною помилкою і наводив її як доказ краху всього радянського комунізму. Але не мав сумніву, що німці зроблять з України край молока й меду.
Для Гітлера і Сталіна Україна виступала не просто джерелом продовольства. Цей край відкривав їм можливість вирватися з гравітації традиційної економіки, врятувати країну від злиднів та ізоляції і змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм і влади залежало від контролю над родючими українськими грунтами й мільйонами українських селян. У 1933 році українці мільйонами помиратимуть від голоду, найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був початок особливого періоду в історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і таборів для радянських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану радянську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі.
