Хто і як ставиться до паплюження будь якої мови?
Маю на увазі будь які мовні зміни.

bebyk написав:

MN написав:

Хіба я не правий?

Ви абсолютно маєте рацію, простий JavaScript міг би зробити це набагато зручнішим. Але ніхто не займається рушієм форума.

У вас є шикарна можливість: зайнятися.

Хіба я не правий?

По хорошому блокувати потрібно такі сайти, а цих "прохфесійних терапевтів" притягувати до відповідальності.

Не те щоб сьогодні, але ..

я дізнався як люди з форумів пропадають. Різні організацї шукають працівників, і іноді працівники шукають оргнізації, і якщо вони знайшли один одного, то -1 зі всіх форумів, де працівник був зареєстрований.

Діло було за Андропова.
Починалася ця історія у червні місяці в місті Одесі. У кінотеатрі Маяковського, на Дерибасівській, показували індійський фільм “Месник”. Раптово, – ще не скінчилася й одна серія, – фільм перервався і спалахнуло світло. Розімлілі глядачі побачили на всіх ходах і виходах міліціянтів у мундирах і в цивільному.
– Спокойно, громадяни! – сказав один у цивільному. – Хто з вас у відпуску, на канікулах чи в кого друга зміна на проізводстві – можуть оддихати! Прошу приготовити документи!
Міліціянти пішли між рядами. То там, то сям кого-небудь просили підвестися й піти з ними (хто не мав при собі потрібних “бумаг”). Набралося таких зо три десятки осіб.
– Оддихайте на здоров’я! – сказав той, у цивільному, як міліціянти виводили затриманих, і зробив знак, аби продовжували фільм.
Затриманих вивели у фойє. За столиком сидів міліціянт у погонах капітана і ставив одноманітні питання: “Прізвище, ім’я, по батькові?
Рік народження? Місце роботи? Професія? Адреса, місце проживання? Чого не на роботі у таку пору?” Отримував одноманітні відповіді і дзвонив у довідку: “Мамочко? Дай-но мені номерок філіалу НДІПРОЕКТу”, чи “... номерок електроцеху заводу холодильних машин” тощо.
Потім дзвонив за вказаним номером: “Але? Таке-то? Такий-то і такий-то робить у вашій канторі? З міліції. Вже не робить? Ладненько.”
Тоді повертався до жертви: “Питання будуть? Ну, то можете йти, я вас більше не задержую”.
Дійшла справа й до немолодого чоловіка з задавненою щетиною на щоках.
– Прізвище, ім’я, по батькові? – спитався міліціянт.
– Пальтів Андрій Кирилович, – одказав чоловік.
– Рік народження?
– Тридцять перший.
– Місце роботи?
Чоловік зам’явся.
– Не робиш, значить? Врєменно? – поцікавився міліціянт. Пальтів кивнув.
– У машину! – сказав міліціянт. – І оцього тоже! – показав на остатнього з затриманих. Той теж скидався на професійного “бича”.
Обох посадили до “чорного ворона” й одвезли на знамениту вулицю Чичеріна.

Коли Анжелка якось обмовилася, що ніколи в житті не була в Івачеві, не бачила ні того величезного ставу, ні старого соснового лісу над ним, я запропонував їй зробити туди екскурсію вихідного дня. А з новою роботою вихідних тепер у мене більше ніж треба. І я сказав їй, що взагалі нема ніякої проблеми кудись поїхати: чи то в Івачів, чи до Почаєва, а чи й навіть до найдовшої у світі печери в Кривче. Або просто до Проскурова на базар.
— До пещери я сі бою! — виповіла Анжелка своїм милим прононсом а–ля коропецький інтернат, а я полегшено зітхнув, що вона пропустила повз вуха базар.
Про базар у мене вирвалося просто так.
— Ну, тоді на Івачів, — заспокоїв я її.
— Шо–шо?
— Печер я і сам не люблю. На Івачів, — повторив я ще раз, тим більше, що після «бундесу» і всіх цих проблем з головою вже й забув, коли туди востаннє їздив.
Відтак ще звечора попросив у Інки ключі від машини, мовляв, на рибалку, й із самого рання повіз своє шоколадне щастя ближче до природи, до води і сосен. А щоб приємне з приємним, то й спінінги свої прихопив і, звичайно, друзяку «Нікона», як же без нього?
— А чо’ така маленька? — перше, що сказала Анжелка, побачивши Інчину «туфельку». — О, то ти навчиш мене знимкувати? — це вже після того, як сіла на фотоапарат. — Видиш, який ти!.. — не давши відповісти. — Ти обіцяв?
— Звичайно, навчу.
— А видиш! Я зберегла, — пошарудівши у сумочці, з посмішкою витягла пакетик ароматизованих «Contex XXL».

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.