“Видиш, брате мій”
Вже три місяці без зв’язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію...
Сотник Дмитро Вітовський давав останні настанови перед боєм.
– Головне: бути рішучим та холоднокровним, – говорив він...
Сотні почали підтягуватись до гори, з якої було наказано вибити москалів.
Іти ставало все важче й важче: кущі терну та ліщини затримували людей, що дряпались назустріч смерті; утруднювали рух повалені дерева та каміння.
Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Чим вище посувались січові стрільці, тим частіше на їхні голови падали стріли. Вже з’явились і перші поранені.
– Долів! – лунає в осінньому лісі команда.
І стрілецтво падає на пожовкле листя. А ворожі кріси одразу стихають. У цю хвилину, мабуть, не один стрілець полинув думками до своєї родини. Смертельна небезпека загострює почуття любові до рідних.
Із задуми стрільців виривав хіба легенький вітерець, що час од часу шелестів листям.
Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася “відома кожному українцеві пісня”: “Ми жертвою в бою”.
– Хто це співає?! – здивовано перезиралися січові стрільці. – І де?
Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів...
Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з’явилися сльози. “Кожний звук молитво-пісні” бентежив серця, “бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів...”
Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій. Ось і на правому крилі лави “впали слова тихої команди”:
– Багнет на кріс!
У лісі задзвеніло від брязкоту металу.
Потім все змовкло.
Напружено чекали сигналу сурми.
Пауза ставала нестерпною. Багатьох мучило питання: “Скільки залишилося жити? І чи смерть буде з муками?..”
Сигналу дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла.
Мелодія сурми була чудова: “Ой вернися, Сагайдачний”. Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися...
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда: “Вперед!”
Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку.
Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами.
Хоч і запеклий був бій, та за 10 хвилин ворога з позиції збили. В траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивились полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:
– Та це ж зовсім українське ім’я!
“Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди”.
Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: “Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався”.
Всі пригнічено мовчали.
Нарешті один стрілець, ніби намагаючись виправдати цю безглузду смерть, мовив:
– Він вмер за нашу і свою волю на рідній, не чужій землі... А та береза, – продовжував він, – гнучись за вітром, зимою та літом плакати буде за вбитого братньою рукою. А сиротяточко, молячись Богу, згадає батька, що пропав десь у чужині.
Після тихих слів панахиди заспівали пісню “Журавлі”:
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру! кру! кру!
В чужині умру...
Слова “Видиш, брате мій, товаришу мій” вимовляли стрільці з особливим почуттям.
Дж.: Роман Коваль «Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, УГА, Вільного ко-зацтва, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії». Друге видання, виправлене, доповнене / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу "Холодний Яр". Київ: Історичний клуб "Холодний Яр"; Видавництво Марка Мельника, 2025. – 368 с.
Довідка:
Бої за гору Маківку відбулися у квітні-травні 1915 року коли українці змушені були воювати між собою з обох боків фронту — з австрійської (Українські Січові Стрільці) та російської сторін.
МАЦЬКЕВИЧ Семен (11.9.1895, с. Будинин, пов. Сокаль, Галичина – після 18.10.1928). Стрілець Українських січових стрільців (1914–1917), козак Армії УНР (до 1920). Син рільника. Навчався в учительській семінарії (1916 року склав іспити за чотири класи). До УСС зголосився добровільно. Скінчив торговельну школу в Ліберці (1920). Навчався у Високій торговельній школі в Празі та Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина). З УГА звільнений за неуспішність у навчанні. Емігрував до Канади.
Джерела:
1. Мацькевич С. Брат на брата. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 664–666.
2. Особиста справа студента Мацькевича Семена. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1519, арк. 1.
книги про Визвольну боротьбу:
http://otamania.in.ua
https://www.facebook.com/100068746890832/posts/1039460061688881/
