Пуризм гарно дається, наприклад, ісландцям — тривала ізоляція, що дозволила їм зберегти мову майже без змін протягом тисячі років, і такого розриву літературної традиції, як у нас, Ісландія не зазнавала — відкинути зовнішнє-наносне з данської та інших мов їм було відносно просто.
Контактним народам гратися в цю гру важче. Чисто буває там, де не смітять, а як мова зазнавала зовнішнього впливу здавна і продовжує зазнавати в наш час, то вже й не знаєш, як її відчистити, щоб не покалічити. Чехам і словакам трохи простіше — головним джерелом забруднення їхніх мов були німецька й угорська, які відокремити від слов'янської першооснови відносно просто. Але й там є розрив між пуристичною літературною мовою й доволі засміченою розмовною, і між мовою Гуса й мовою Гашека теж розрив.
Українська ж зазнавала впливу, перш за все, російської й польської (румунізми, тюркізми тощо теж є, але про мовний тиск не йдеться — скоріш навіть, ці старі запозичення (цап, лоша, купа гуцульських діалектизмів...) роблять українську мову впізнавано українською) — деякі чужинецькі слов'янізми відрізняються від питомих слів переважно лише значенням (плохий/плохой, кружка/кружка, юпка/юбка — слова-близнята, але з абсолютно різним змістом), а деякі лише контекстом вживання (го́род може бути як ознакою суржику, так і цілком літературним архаїзмом для опису давньоруських реалій), а ще про деякі й не скажеш упевнено, питоме воно чи запозичене. Тим більше, коли в наш час русизми міняють на англіцизми — де тут узагалі пуризм?! Але питання навіть не в тому, що́ і як змінювати, а хто ці зміни робитиме. Покоління неписьменних прабабусь відійшло в небуття, всі решта в тій чи іншій мірі володіють ще однією-двома мовами, звідки тягнуть усіляке сміття, свідомо чи мимовільно. Щоб просто робити пуристичні новотвори, схожі на українські слова, а не на кальки й запозичення, треба навчитися думати українською на всі сто відсотків — а хто в наш час узагалі має таку змогу?
