«Нефіксований», але ця нефіксованість не поширюється на всі випадки — десь можна міняти, десь ні, а подекуди зміна наголосу є змістотворчою (загальновідомі за́мок і замо́к). Якби наголос можна було ставити взагалі де заманеться чи, навпаки, його позиція чітко визначалась правилами (напр., завжди на передостанньому складі), то без позначення наголосів можна було б обійтись, а так, це просто фонетична деталь, яку здебільшого ігнорують на письмі, хоча, наприклад, при вивченні української мови як іноземної це  непозначення веде до неправильної вимови. Це ми з вами інтуїтивно розуміємо, де наголос постійний, а де і в яких межах може блукати — іноземцеві ж це треба спеціально вчити.

Проте, аргументація латиничників надто часто межує з карго-культом: от, мовляв, приймемо латиницю офіційно, і  європейці нас полюблять, і тоді заживемо... Або: Росія пише кирилицею, Європа й Америка — латиницею, треба й нам латиницею, щоб було як у цивілізованих країнах.  Тобто, все це наводить на думку про поширеність карго-культу в середовищі прихильників латинки.

У чомусь можу погодитись — проте, регулюючі інституції в англійській мові, фактично, є. Так, не прив'язані до держави й децентралізовані — проте, зі своєю авторитетною думкою, на яку орієнтуються ті, хто намагається писати англійською грамотно. А те, що це не централізований державний орган з призначеними кимось людьми, фактично, унеможливлює проведення реформ згори: якщо укладачі норм почнуть займатись чимось іншим, аніж фіксацією фактичної норми, то без підтримки держави втратять свій вплив на мовний стандарт — їх замінять інші організації, діяльність яких краще узгоджуватиметься з потребами носіїв мови.

Щодо зменшення уроків мови та збільшення літератури — одна з головних проблем шкільного курсу української літератури полягає в неактуальності текстів, що вивчаються в цьому курсі. Але чим їх доповнити? Просто більше ХІХ століття й знедолених кріпаків — нормальному школяреві це нецікаво. Радянська література нині з ідеологічних міркувань цілеспрямовано викорчовується (крім, хіба, розстріляного відродження — яскравого, але надто короткого періоду в літературі), навіть до шестидесятників ставлення нині дещо прохолодне; втім, радянські автори, цікаві пересічному школяреві, до шкільної програми все одно ніколи не потрапляли — Нестайка та Бердника я читав виключно для себе. Доба Незалежності поки що відзначилася тим, що русифікаційний тиск держави змінився русифікаційним тиском «невидимої руки ринку» — 20 років занепаду, дефіцит авторів, що пишуть для масового читача; як наслідок, сучасна українська література застрягла на рівні початку 90-х, коли актуальними були кінські дози постмодерністичної іронії — що в наш час у світовому масштабі вже дещо анахронічно. То чим заповнити додаткові години літератури, відібрані в уроків мови?

Ну і, крім того, ситуація зараз така, що в багатьох містах українську мову справді доводиться вчити як іноземну — дехто з нею вперше зустрічається в першому класі, доти будучи оточеним переважно російською. Так, українську граматику треба спеціально вчити — якщо ні дім, ні школа, ні інтернет занурення в українське мовне середовище не забезпечують. Звичайно, читання книги частково є аналогом такого занурення (більше того, без читання великої кількості грамотно написаних текстів виробити в себе грамотність складно) — проте, це лише пасивна мовна практика, а потрібна також і активна.

Власне, ось ця двомовна ситуація може бути й аргументом проти децентралізованого регулювання мовної норми — не маючи вагомого прошарку монолінгвів, замість збалансованої саморегульованої системи ми можемо отримати розпад української літературної норми на декілька несумісних стандартів: хтось із запалом робитиме штучне дихання скрипниківці, а для когось, може, настояща українська мова — це суржик. Хоча, знову ж, існування центрального органу з призначеними людьми спрощує задачу централізованої реформи, яка сама по собі є явищем небажаним.