Якби ви знали, яке в англовікі потужне російське (навіть не про-російське, а саме російське) лобі ховається за ніками і не гребає нічим.
Кілька років тому виловили жменю ляльок адміна Commons (частина ляльок теж були адмінами), який сам виставляв на вилучення  і сам вилучав купу всього українського чіпляючись до авторських прав.
І просто не встигали втрапити в обговорення і надати аргументи, бо за цим всим треба спостерігати і вчасно втручатися.

Щоб ефективно цьому протистояти, потрібно мати достатню кількість своїх англомовних учасників Вікіпедії, Коммонз, ...,
які в тому ж таки англомовному розділі мають якийсь авторитет — тобто мають там добрий внесок і історію.
Краще щоб мали там і формальні права хоча б патрульного.
А у нас не вистачає учасників свою вікіпедію наповнювати.

Поплюватися здаля є кому, а стати на рядок і сапати (ок, «лупати сю скалу») нема кому.

поки P.Y. нарешті не просвітить нас, як передавати Анґлійську ПРАВИЛЬНО (але це не точно)

Хімія та біологія у свій час були моїми улюбленими шкільними предметами, а з прочитаної мною літератури на ці теми добра половина була українською. Не професійний хімік чи біолог — лише колишній школяр-олімпіадник. Тільки не треба тут про спеціалістів, у яких має бути якась таємна мова — природничі науки вивчаються в загальноосвітніх школах, а базові знання з них інколи необхідні для виживання в сучасному світі.

Щодо кальки чи не кальки — забудьте про російську, англійську та інші мови взагалі. Зрештою, сучасна наука є явищем міжнародним, тому будь-яка хімічна термінологія неминуче міститиме кальки та запозичення (і, наприклад, рос. «углерод» є калькою з міжнародної-грецької в більшій мірі, ніж укр. «вуглець» є калькою з російської — повна калька звучала б як «вуглерід»). Українська термінологія має бути такою, щоб зберігати сумісність сама з собою, продовжувати власну традицію (навіть там, де вона розходиться з міжнародною). Те, що з хімічною термінологією зробили наприкінці 90-х, безумовно, зменшило її подібність до російської термінології, але ціною ліквідації власне українських термінів, перевірених не одним десятком років. Що маємо натомість? А маємо «чаклунські» назви хімічних елементів (ферум, плюмбум, сульфур, меркурій...), що не асоціюються з українськими назвами речовин (а в випадку меркурію — навіть з позначенням елемента Hg, що читається «гідрарґірум». Тобто, перейменування натрію на содій було б більш виправданим, ніж оце). Маємо назви назразок «гідроген пероксид», де навіть граматика не схожа на українську. Або відверто дилетантське перейменування «окислення» на «окиснення» (при тому, що цей термін, як і назва елементу, початково стосувалися кислотних властивостей, що посилювались внаслідок окисних реакцій — іншими словами, окислення було відкрито раніше, ніж кисень). Питання: заради чого? Просто щоб «не так, як у росіян»? Знаєте, якщо ви говорите українською лише для того, щоб не здаватися росіянином, то, мабуть, російською ви говорите більше. Але нехай ми справді зробили це, щоб відмежуватись від російської термінології — добре, але без покриття науково-популярною інфопродукцією українські терміни все одно програватимуть конкуренцію з російськими — росіяни в популяризацію природничих наук вкладаються набагато більше, ніж наша патріотична спільнота. Якщо переглядаючи різноманітні відео на тему глобального потепління, український користувач частіше чутиме «двуокись углерода», ніж «карбон діоксид», то кого від чого ця нова термінологія зможе відмежувати? Українців від української хімічної термінології?..

Щодо фемінітивів. Звідки мені знати, що фемінітивізатор будує фемінітиви правильно, а не вигадує щось своє? Правопис описує декілька моделей їх утворення, але вичерпної відповіді для кожного можливого випадку не дає. Відтак, фемінітивізація може бути як випаравленням, так і вандалізмом навіть з точки зору реформованої мови. Але стоп, а чого б це мені мала б подобатись ця фемінтивізація взагалі? В межах звичної для мене української мови, будь-які нетрадиційні новотвори (зокрема, й нетрадиційні фемінітиви) є наругою над мовою, навіть якщо дядьки з міністерсва цю наругу легалізують — моя українська мова рідна й вистраждана, визначається досвідом поколінь, а не п'ятихвилинним голосуванням за закритими дверима. Тобто, будь-яке таке «виправлення» для мене буде вандалізмом. Поясніть, чому я маю тратити свій час на написання статті, яку офіційно дозволено вандалізувати в такий спосіб?

Очевидно, ні. Моя позиція послідовно антиреформаторська, і, з моєї точки зору, підтримкою сепартизму є якраз реформа, яка неминуче зажене літературну українську мову глибше в маргінес. Сюди ж — потуги латиничників, що, в кінцевому підсумку, українській мові лише зашкодять (ситуацію рятує лише те, що позиція латиничників менш популярна, хоча потенційної шкоди від такої реформи було б значно більше). Навіть найпалкіші прихильники реформи не говорять всерйоз про використання реформованого варіанту української мови в побуті: для них «відродження» обмежується словниками, граматикою, мовою книг, офіційних документів, ЗМІ і реклами — тоді як говорити в житті і «в етері» однією мовою в принципі не розглядається як необхідна умова.
Наслідок №1: т.зв. «правильна» мова стає доступною для масового українця лише пасивно — він не може говорити в житті на цьому маргінальному варіанті (бо просто ніхто в побуті так не говорить — навіть ті, що все життя старались говорити правильно), як і не може писати книжки на мові свого реального життя — будь ласка, забудьте про масовий культурний контент на чистій українській мові, його просто не буде кому створювати, крім спеціально підготованих людей.
Наслідок №2: «правильна» українська мова перестає сприйматись як жива мова остаточно. Провалля між літературною та розмовною українською мовою остаточно формалізовано, і тепер усе котиться до диглосії між офіційною «книжною» мовою та некерованою «мужицькою» — це той стан, що, зрештою, призвів до занепаду староукраїнської мови й розриву літературної традиції після неї.
Наслідок №3: реформа ставить в однакове положення чисту побутову українську мову, російську мову, суржик — усе це однаково не реформована «держмова», а тому принципово україномовного назразок мене, по суті, урівняно з кимось мовно індиферентним чи принципово російськомовним. З одного боку, прийняти реформу на побутовому рівні заскладно практично для всіх, але, з іншого, будь-кого, хто її не прийняв, можна звинуватити в «сєпарстві» (що характерно, завжди не «се-», а «сє-» — бо ж так у російській, якою розмовлють «настаяшьшіє украінскіє нацианалісти, давяшьшіє сєпарафф»). По суті, реформа-2019 потрібна для того, щоб «збити корону» з українців з рідною українською мовою.
Наслідок №4: позбувшись української мови як центру кристалізації нації знизу, залишивши її прерогативою державного офіціозу, ми, по суті, відкриваємо ворота перед найрізноманітнішими формами сепаратизму (на базі російської мови, суржику, діалекту свого села тощо). Сама ідея зробити нормативну українську мову максимально несхожою на російську, фактично, не націлена на її розповсюдження за межами вузького кола «справжніх» україномовних — задачу українізувати Одесу, Харків і Донбас ніхто з проєкальників перед собою не ставить, та й, завдяки їхнім зусиллям, це стає задачею ще більш непідйомною. Питається, хто з нас сепаратист?

Якщо підсумувати, мовна реформа є таким-собі лінгвоцидом української мови зсередини, під прикриттям патріотичних гасел. Не націоналізм (принаймні, не український). І, якщо подумати, не такий вже й буржуазний: Скрипник був комуністом, узагалі-то (максимум, націонал-комуністом, але не факт, що він сам би з таким визначенням погодився). Рівняючись на скрипниківку, реформатори постійно забувають, чому цей правопис асоціюється з націоналізмом насправді: зовсім не через «проєкт» і «етер» (схожість-несхожість з російською не настільки важлива, як здається), і навіть через заборону його кілька років потому — насправді ж ключовим пунктом є те, що харківський (!) правопис був правописом національного відродження — коли українізація велася в реальному житті, а не лише всередині українських словників, причому, центр цього відродження локалізувався в столичному Харкові (уявіть нинішній Харків у ролі «українського П'ємонту»). Забезпечте українській мові зростання — і будь-який український правопис цього часу стане еталоном патріотизму. Не навпаки.