встановите в своїй хаті таке?

Гелієм? Гідрогеном?

У 2018 році в індійському селі Раінпада натовп на ярмарку забив до смерті 5 прибульців з іншого села через фейкові чутки про викрадачів дітей, що ніби-то вешталися десь поруч.

фейкові новини пересилались через "ватс апе" і таких випадків було дуже багато, там навіть зараз проводятся групові заняття які показують що таке фейк, а що справжнє

Від людини з російським прізвищем (причому, підкреслено-російським — не «Данилов», як того вимагає правописна норма, а «Данілов» зі збереженим російським звучанням) завжди можна очікувати якогось паскудства в мовному питанні. Дуже здивуюсь, якщо він тією українською взагалі користується десь за межами роботи чи, тим більше, розмовляє нею вдома з рідними — і проблема, мабуть, не в тому, що українська мова використовує кирилицю.

Гадаю, українській мові й Україні для власної ж безпеки варто методично позбуватися  всіх, хто брудними руками лізе реформувати мову, навіть не вивчивши її як слід. За балачки про латиницю взагалі смертну кару варто впровадити, ІМНО (перепрошую за радикалізм). Реформа-2019 вже є надмірною, але, принаймні, реформована мова зберігає загальні риси української на письмі. Або ж вона є пробним каменем, чи проковтне українська громадськість це мовне шкідництво (схоже, що вже проковтнула — а отже, можна паскудити далі й більше). Якщо ж повести українську мову тим шляхом нескінченних алфавітних реформ, яким було вигублено вже не одну «малу» мову колишнього СРСР, то результат буде дуже схожим — в умовах значного посилення міжнародних російської й англійської та неспроможності нинішньої держави забезпечити український книгодрук чи, тим більше, українізацію інтернету, наступному поколінню маленьких українчиків простіше буде висловити свою думку англійською й російською, ніж українською — котра рухатиметься далі шляхом безписемного діалекту з суто номінальною придуманою на коліні абеткою, яка майже ніде не використовуватиметься.

Але добре, уявімо, ми хочемо перевести українську мову на латиницю, але так, щоб ненароком її цією реформою не вбити. Усі випадки успішної латинізації, коли мова не стала другорядною в своїй країні, відбувалися в умовах, коли населення країни здебільшого не знало ніякої мови, крім своєї рідної, і іноземні мови (яких неосвічені носії місцевої мови здебільшого не знали, не маючи доступу до освіти) не могли скласти їй конкуренції в перехідний період. В такому разі, дотового пискотіння по форумах буде явно недостатньо. По-перше, доведеться влити колосальні кошти в книгодрук і перевидання латинкою всієї української літературної спадщини (включно з кулінарними книгами та інструкціями до іржавих тракторів), плюс переклад і друк того, чого їй не вистачає (а це, наприклад, уся комп'ютерна література) — ми надто звикли отримувати багато друкованої інформації, і самих лише «ста книг українською латиницею» (С) буде недостатньо. По-друге, доведеться повністю заборонити використання російської й англійської мов — зі зніманням вивісок, закопуванням бульдозером цукерок з іншомовними етикетками, виключенням іноземних мов із шкільної програми та блокуванням усіх іншомовних сайтів — і так років сорок, поки покоління, що вміло писати іншими мовами, не вимре (С). Навряд чи хтось із балакунів про латиницю справді зважився б на це і має достатньо засобів для цього. В іншому разі, українська мова отримує шматок лайна, загорнутий у блискучу обгортку — чергову хвилю інвазії інших мов під псевдопатріотичний галас реформаторів-руйнівників, справжня мета яких — демонтаж української мови.

Як на мене, то обидві ці абетки нам не рідні. Я заздрю таким націям як-от євреї, вірмени, грузини з їхніми власними абетками і хотів би, щоб колись українська мала якомога власнішу абетку.

Євреї: абетку сучасного типу (т.зв. квадратне письмо) було запозичено в арамеїв. До того для давньоєврейської мови використовували письмо, близьке до фінікійського. Єдина причина, чому ми знаємо це письмо нині як єврейське — втрата його іншими мовами, що використовували його, включаючи й саму арамейську.

Вірмени, грузини: письмо справді своє (хоча між ними точаться суперечки, хто з них у кого свій алфавіт запозичив). Раній варіант грузинського письма мав більше схожості з вірменським, сучасне мхедрулі графічно відрізняється. Враховуючи, що Маштоц, автор вірменського письма, точно відомий, версія про початково вірменське походження грузинського письма не здається неможливою (хоча грузини з цим, мабуть, не погодилися б).

Щодо «несвоєї» кирилиці: секрет «свого» письма полягає в тривалому використанні одного й того ж письма для однієї мови. З цієї точки зору, якщо якийсь алфавіт і може бути «своїм» для українців, то тільки кирилиця, на якій практично вся українська література створювалась (плюс деяка сумісність із староукраїнською, але то таке — ніхто не читає староукраїнські тексти в оригіналі). Використання латиниці було, скоріш, епізодичним. Глаголиця: ще більше епізодичне, в доукраїнські часи, і всі київські листки мають моравське походження. Якийсь інший сконструйований алфавіт: а чому він, власне, свій — на ньому ж нічого українською мовою нема? Щоб дорости до засвоєності на рівні кирилиці, будь-якому іншому алфавітові доведеться пофункціонувати в цій ролі пару сотень років — доти він є своїм для української мови не більше, ніж сучасна росийська абэтка чи miʒnarodnɪj fonɪtɪtʃnɪj alfavit. Якщо ще через сотню років поміняти алфавіт на «ще більш свій» — наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Не можна посадити дерево і сподіватися, що через рік воно матиме міцне глибоке коріння. Не можна побудувати дім на новому місці, і сподіватися, що через рік він буде таким, що споконвіку належав вашим предкам і береже в своїх стінах пам'ять поколінь. Так само й будь-яке нове письмо — воно фізично не може стати таким же своїм, як у євреїв або греків, не проіснувавши з нашим народом стільки ж тисячоліть. Відлік починається з моменту перелому ЩОРАЗУ.

Так, звісно, ще можна згадати різні сконструйовані письмена (напр., письмо черокі), які такої довгої історії не мають. Але там, скоріш, історія антиуспіху: попри всю оригінальність і неподібність силабарію черокі до латиниці, черокі не змогли захистити свою мову від конкуренції з англійською — вона вмирає, і останні записи на ній зроблено латиницею: сучасні англомовні черокі, що зберегли якісь решти мови своїх предків, писати вміють лише англійськими буквами. Тобто, оригінальність письма і несумісність з основним конкурентом не є гарантією збереження мови.

Сама ідея міняти алфавіт, щоб «відрізнятися» від росіян — від кого вона йде? Правильно, від тих, хто відчуває, що вже перестає від них відрязнятися, або й ніколи не відрізнявся. Українська мова вам для чого потрібна — щоб з неї дулі москалям складати в кишені? А мені — щоб говорити, думати, читати й писати (якщо для вас українська мова в цій ролі непотрібна, то чи українець ви взагалі?). Не для того, щоб підлаштовувати її під якусь іншу мову — байдуже, прямо чи навпаки. Коли ви міняєте український алфавіт, щоб було несхоже на російський, то визначальним фактором для вас є не зв'язок з мовою попередніх поколінь українців, а зв'язок з мовою росіян — виходить, саме вони вам рідніші й ближчі, просто ви на них чогось надулись. Зрештою, якщо росіяни раптом вирішать перейти на латиницю, це змусить вас підлаштувати українську мову під російську ще раз  — поступившись так само і латиницею, яка тепер уже стане «москальською». Відповідно, праця поколінь українців, які за цей час устигнуть щось написати, знов змиється в каналізацію національного безпам'ятства, ви ж отримаєте черговий мазохістичний оргазм від свого комплексу меншовартості.

Ще раз: ми у себе вдома. Це єдиний шматок планети і єдиний шматок інформаційного простору, де ми маємо право не підлаштовуватися («відрізнятися» — це теж підлаштовуватися!), а підлаштовувати світ під власні потреби. Про те, щоб відрізнятися від нас, нехай турбуються інші (якщо їм так кортить). От, наприклад, пан Данілов — свідомий росіянин, якому не хочеться уподібнюватись до нас, тому він відобразив це у своєму паспорті — однією літерою в прізвищі, якої, проте, достатньо, щоб підкреслити свою неукраїнську ідентичність. Ми ж, зі свого боку, маємо повне право нехтувати цією його відмінністю, час від часу підрівнюючи його прізвище під українську правописну норму — просто тому, що з нашою українською щелепою казати «Данилов» зручніше. Проте, в даному випадку, я пишу «Данілов», щоб підкреслити, від кого саме нам варто відрізнятися, коли вже така потреба виникла.

А ще зручніше вимовляти прізвище як Данилів