У Японії часто трапляються стихійні лиха. І мешканці залишаються без своїх будинків. Доводиться жити в уцілілих шкільних спортзалах, збірно-щитових будинках тощо.
Буває, що й у наметових містечках.

За заведеною традицією, у таких випадках голова місцевої адміністрації має із дружиною тимчасово переселитися до зони лиха. І повинен вибрати найгірше місце (якщо стоїть вибір між мотелем та наметом, він має перебратися до намету). Туди має перебратися необхідний мінімум чиновників.

І сидить бідолаха япона Хокім з дружиною в наметі. У спальному мішку сплять. Дружина газовий балон притягне, локшину варить. Хокім, сидячи верхи на перевернутому відрі, наради з МНС проводить. А довкола краса: свіже повітря, океан.

І чи довго йому на відрі сидіти? Доки не буде вирішено питання з останнім постраждалим. Сенсей залишає наметове містечко останнім.

У Японії питання постраждалих вирішуються дуже швидко. І річ не в якійсь японській ефективності. Просто у стародавні часи хтось мудро вирішив: на місце лиха посилати чиновника обов'язково разом із дружиною.

Тому що сам чиновник, один, може довго у наметі жити: саке притягне, почне шашлики смажити, подруг підтягне, рибалку влаштує. Влаштує собі відпустку на природі. Відтягнеться на славу. Це вже як прийнято (думається, багато хто б не відмовився тиждень-другий пожити в наметі біля океану).

А ось дружина не дасть такого щастя. Вона свого чоловіка з потрохами з'їсть: набридло в наметі стирчати, діти чекають, швидше закінчуй справи, додому треба. І чиновник, зітхаючи, швидко вирішує питання.

Дуже мудра людина жила в давнину. Він знав, що посилати одного чиновника — марно. Тільки із дружиною. Добре знав життя та людей.