Діяспоріяни були хоч і були переважно двомовцями, але Українську знали вправно: Анґлійська чи Німецька — неблизькі мовні родичі, хоча не виключення, шчо деякі могли мати звйазки з Московськими чи иншими близькомовними діяспорами. Натомість тут багацько хто зневажали на них шче з часів незалежності, чи не хотіли переймати від них набутого і збереженого досвіду.
Між иншим, вони там книги (переважно журнали) теж робили. Тоді і пісні чи музику широко робили, ось я про чудову жінку Квітку Цісик випадково власноруч давненько взнав лише через міжмережжя, і то — завдяки відомого твору Павличка, шчо вчили у школі. Шчо тоді казати про більшості?
Я бував в Ужгороді та в деяких поселень Закарпатських областей — майже всюди є далебачення і, як не дивно, дає собі знати. Можливо значна старенька частина дійсно одномовці, але серед більшості, а саме молоді — вельми сумнівно, міжмережжя також впливає, причому крашче. Але, не заперечуватиму, існують особи, які мовляли тілько Українською — стрічав одного в одній школі, та декількорох в університеті.
Не розумію, «багатокутник» — для мене нормальне слово і саме так вживали мої вчителі, а я, раптово, з Києва. Ось «многокутник» буде диким для моїх очей та вух, але так — «множина» прижилася. Шчо-шчо, а всюди математику ввели Українською. Навіть в університеті, шчоправда, там змушували брати книги, а там, шкода, тілько москвомовні були — шче за Совєцьких часів. Шче одна річ, дві школи, де я вчився, викладали Московську, я її майже не вчив, але міжмережжя виправило все нанівець. До відома, я стрічав ось такі мовні означення.