Саме тому й стверджую, що не застав. Бо якщо воно нині нікому не цікаво - знач таки "нічого цікавого". Час випробовує.
Проблема, в даному випадку, не в тому, що «нічого цікавого», а в тому, що з 90-х і року так до 2014 українське взагалі було малодоступне на ринку книги. Якщо українська книга в цей період зникла й змаргіналізувалася, то не з причин відсутності читацького попиту, а з причин відсутності пропозиції від видавництв, яким, в умовах самоокупності, стало вигідніше орієнтуватися на широкий російськомовний ринок — українською стали друкувати щось виключно своє-внутрішнє, що за межами патріотичної тусовки не продаси, а всю решту україномовної літератури було замінено російськими/російськомовними аналогами. Такої жанрової обмеженості, до якої ми всі звикли за роки Незалежності, українська радянська література не мала. Ну а після 20 років, коли щось нарешті заворушилося, вже сформувався розрив традиції — стара школа авторів відмерла, не заливши нащадків, і сучасній українській літературі доводиться занового «винаходити колесо».
Тим часом, російська література спокійнісінько продовжила себе від російської радянської — її не оголошували «неформатом», як і не піддавали псевдопатріотичному зацитькуванню. Відтак, росіяни мають повноцінну літературу, ми ж усе борсаємось у спробах забути радянське минуле, не маючи нічого натомість.
З совєцькістю складніше. Головним фактором вважаю ідеологічність і відповідність соцреалізму. Вишня, Лукаш і Содомора далекі від того. Одного репресували, другого піддали обстракізму (відлучили від письменницької спільноти, отже, заробітку), третій перекладає антику, яка там совєцькість.
Насправді не вони одні такі. Багато хто балансував на межі, і не всі з них потрапили під колесо системи. Кому як пощастило — були періоди репресій, але були й періоди відлиг (тому критерій «не сидів — не мужик» тут не завжди застосовний). Зрештою, співпраця з системою не завжди впливала на якість твору. Чи варто читати переклад, у передмові до якого згадується провідна роль ЦК КПРС та важливість класової боротьби? На мою думку, варто — якщо того вартий сам твір. Чи варто читати твір, де радянські цінності введено в систему добра і зла? Навіть і в цьому випадку він може бути вартим уваги з художньої точки зору. Середньовічні менестрелі славили королів, більшість подвигів яких, за сучасними мірками, здаються дикістю — проте, це не зменшує цінності літератури того часу.
Стаємо частиною цивілізованого світу, а не тоталітарної параші.
Ні, не стаємо. Бо все одно лишаємось у цивілізаційних координатах малороса, для якого Україна — не самодостатнє явище, а виключно придаток до чогось. І заміна цього «чогось» з Росії на «цивілізований світ» саму цивілізаційну модель, прищеплену нам попередніми господарями, не змінює.
І щодо кисню й вуглецю, цілком визнаю альтернативні грецизми. Бо це природньо запозичена інтернаціональна лексика, а не нав'язана тоталітарною парашею говірка.
Взагалі-то, нав'язана — хіба що нав'язана не безпосередньо комуняками, а успадкованим від них бюрократичним апаратом. На природнє поступове запозичення це не схоже — йдеться саме про спущену згори реформу, яка не базується на попередній практиці і просто вносить купу несумісностей, бо «ми собі порадились і вирішили».