1) Для польської латиниці треба мати польську фонетику. Якщо в українській мові, наприклад, сполучення «діа» та «дя» розрізняються (ми не кажемо дягноз чи діакую — принаймні, коли говоримо більш-менш розбірливо), то польська латиниця, де такого розрізнення нема, є для української мови поганим зразком.
Найзручнішим варіантом могла б бути латиниця, що дає політерну відповідність один-в-один з українською кирилицею — тоді стає можливим конвертування без втрат в обох напрямках, користування латиницею не вимагає створення для неї окремого правопису. Подібним чином виглядає ситуація з сербською кирилицею й латиницею (де, щоправда, й сама кирилиця зазнала зближення з латиницею під час реформи в ХІХ ст.). Проте, жоден з популярних проектів української латинки цим вимогам не відповідає.
2) Ті, хто не читають, і латиницею теж не читатимуть. Але тим, хто читає, потрібен повноцінний масив літератури, включаючи надруковану протягом минулих століть. І якщо, скажімо, в роки Незалежності з українським книгодруком ситуація виглядала здебільшого гірше, ніж у пізні радянські роки, то українських читачів ще якось рятували книги, надруковані раніше, що лежали вдома та в державних бібліотеках. Перехід на латинку для покоління, що не знатиме кирилиці, буде тими ж нульовими — тільки старіші видання вже будуть для латиничного покоління тайнописом.
Взагалі, щоб нормально навчитися писати, треба багато читати. Ну а що́ читати, навіть якщо латиницю буде введено офіціно, якщо на ній нічого не надруковано? Відтак, матимемо покоління школярів, що лише забиратимусь час та нерви вчительок укрмови, які їм усе одно нічого не зможуть втовкмачити.
3) Ну дивіться, патріотична спільнота, з одного боку, зараз прийшла до думки, що можна бути щирим бандерівцем і при цьому не розмовляти українською (крім якихось офіційних ситуацій) — тобто, російську мову як свою тут ми приймаємо. Але коли в цьому ж середовищі піднімається питання про «скрєпність» української кирилиці, то російська мова тут уже ніби як і не своя, а тому надійно захищена від реформаторів, у яких руки не з того місця — на відміну від української, якій кожен свідомий патріот з патріоткинею намагається приживити якусь нову патологію.
4) Це не створить проблем поверх тих, що ми вже маємо. Так чи інакше, всі ці торгові марки доводиться відтворювати усно (зокрема, в рекламі, або під час замовлення товару по телефону), при цьому неправильне прочитання не схвалюється (сказати «Ренаульт», коли чорним по білому написано Renault — непростима помилка). При цьому, назви доводиться адаптувати до української фонетики (theкати-əкати, як справжній англофон, або говорити з чотирма тонами, як справжній китаєць, не кожен українець здатен). Тож, фактично, «стандартна передача торгової марки українською мовою» вже де-факто існує — просто для її зберігання використовується усна форма (або й письмова — якщо ви пояснюєте письмово, як це читається). В радянські роки на письмі ширше використовувались адаптовані назви, зараз здебільшого намагаються зберігати оригінальне написання — що, в свою чергу, породжує похідні помилки, як-от невідмінюваність цих назв (що, з точки зору української граматики, в більшості випадків є відхиленням від норми).
