Основне в нього, що варто знати, — це те що йому потрібна інтервенція спеціалістів як і втручання родичів та друзів. Коли є такі що мають якесь діло до нього. Бо тому пану явно, з часом, не кращає.

Чи багато знаєте україномовних киян, що кажуть «жию», використовують «же» замість «що» і т.п.?
Зрештою, й «родився» спершу викликає асоціації з рос. «родился», а вже потім з галицькою екзотикою — це Київ, тут русизми є більш очікуваними, ніж випадково схожий на них віддалений діалект, а робити інтелігентне обличчя з суржиком на вустах — нетипово для киянина (хтось не переймається мовним питанням і просто шпарить на суржику, хтось свідомо обирає українську й обходить суржик за кілометр, уникаючи й псевдосуржикових діалектизмів; можливе навіть свідоме вклинювання суржику в літературну українську в рамках якоїсь фрикоідеї, але от «суржикове невідання», як у львів'ян, у Києві неможливе).
Або Ваш бекґраунд не обмежується Києвом (наприклад, літо проводили в селі в якійсь із західних областей, де справді так говорять), або просто намагаєтесь замаскувати російськомовність у реалі (що для Києва теж доволі типово) несвоїм діалектом.

«Платю», «ходю», «носю» — це, в першу чергу, Поділля (що незовсім Схід). Східніше це явище зникає на Наддніпрянщині (середньонаддніпрянський варіант здебільшого ідентичний літературному — втім, форми на -ю тут теж на слуху), хоча такі форми поширилися в степовому говорі. За Слобожанщину не скажу — ймовірно, теж подекуди так говорять, хоча там більш характерна риса — «ходе», «робе», «носе» в третій особі однини.

Але от що найбільше дратує в таких латиницефілів — це те, що потяг до мовних експериментів поширюється в них лише на українську мову. Якщо російська, то вони пишуть правильною літературною російською (а не латиницею з елементами «чудище вобло, стозевно и лаяй»). Якщо англійська — то звичайна сучасна англійська (а не суміш ебоніка зі староанглійською, і все це єврейським письмом). Якщо японська — то звичайна сучасна японська катакана/хірагана/кандзі (в гіршому випадку, ромадзі, але ж не хочеться бути тупим ґайдзином...) — ні тобі спроб пристосувати корейське письмо до японської, ні тобі суміші окінавської з айнською. Якщо польська чи ще якась західнослов'янська — звісно, старанно її вивчають, далі стандартної орфографії не лізуть, якусь свою мову на її основі сконструювати не намагаються. А от українську в ролі піддослідного кролика використовувати можна. Складається враження, що це така глибоко закопана українофобія, в якій вони бояться зізнатися, можливо навіть, і собі. Як інакше пояснити, що будь-яка мова світу влаштовує їх у звичному вигляді — крім української?

Jak ne dyvno, ale ja pro tsjoho dumav, same tomu troʼ vyvtcyv Korejsjku abetku. Ale otrymav takoho vysnovka: krasce stvoryty okremoho pysjma abo tcutlyvo zjminyty xiraqanu. Tcomu? Fonetika duge rigne sja — ne lyce zvuky, a i «zakony». Zaznatcu, ge vidkryv pry tsjomu dekotri vady samoji Korejsjkoji, ale menji ljinky vljizaty v tu movu ta i nemaje zajmavostjy.

Tomu ja by zrobyv okremu abetku, de ± odyn zvuk = odyn znak, a takog sklad formuje sja v odnoho znaka, tobto vsjo jak ± v Korejskij. Otge k v ka, ku maje odyn simbol. Tak, ch, sh, hy i j teg maty jmutj okremyx svojyx znakiv. Ale zberehty znatcky «dzvinkostjy» (tam je odzvintcennja v pevnyx vypadkax), tomu g maty jme znaka k, takog dodaty znaky «dovhostjy» i toniv.

Ale z mene cryftorib takyj sobi. Same tomu ja obrav latinku, a ne hetj jakohosj svojoho pysjma, bo vona dostupna, pro ctco vge kazav.

Tak, jakctco ne zabuvaju, bo anqlijsjkoju ja perevagno tcytaju, sluxaju, a ne pysju. Tobto anqlijsjku natce jak i znaju, ale ne skazju, ge dobre.

Ctce batcyv, jak xtosj na Redytji zavgdy pysav þ, treba i sobi vzjaty taku zvytcku, ale, spercu menji by vyvtcyty anqlijsjku movu ne lyce na slovnykovomu zapasji.

Tut peremohaje poky zvytcka, tomu zvytcajna Kyjovsjka dergavna vymova i slovnyk. Bo duge zamalo praktiky, tomu ja on lyce ne tak davno zaprovadyv ctcotcetverhovi (o 19:00) hutorky na odnomu animivnomu serverji Dyskorda. Menji b dlja potcatku pidtjahnuty vymovu, napryklad nesvidomo vymovjaty tverdi i mjaki i. A z tekstom, ctconajmence latinkoju, vge dostatnjo velyka praktika.

Vge zhaduvav tut:

Potcytaty np. mogec tut. Vytjah pevnoji tcastyny vidty:

Якщо Ви тримали в руках «Ілюстровану історію України» Грушевського або якесь інше видання, надруковане схожим правописом, то звернули увагу, що в частині випадків на місці І там пишеться Ї. Сенс у тому, що вони можуть розрізнятись фонетично (хоч і не у всіх регіонах — таке розрізнення поширене на Правобережжі, Поділлі, Волині, хоча на Слобожанщині й частині Галичини зникає): Ї після приголосних вказує на м'якість приголосної, І — на відсутність справжньої м'якості (сама голосна, проте, не змішується з И). Як не дивно, непом'якшуюче І зустрічається навіть частіше, ніж пом'якшуюче Ї.

Плутанина И/І та труднощі з вимовою И — це вже Полісся, в селах на півночі Київщини так говорять (напр., як у слові «Чорнобіль»). Чув історію про те, як школярі з села Троєщини (не плутати з однойменним житловим масивом), щоб розрізнити И та І, називали їх «і без крапки» та «і з крапкою». Я живу на Троєщині (тій, яка житловий масив — географічно це поруч із селом Троєщиною) — ще в середині нульових тут можна було зрідка почути цю говірку (наприклад, на базарі, де люди з навколишніх сіл продавали свої овочі). Хоча давно вже її не чув. Пару років тому якось зайшов був у це село, але мова, якою там розмовляла молодь (вже не знаю, місцева чи київська), була російською

Розповім трохи детальніше. Структурно ця система подібна до максимовичівки — написання літер залежить як від вимови, так і від походження — але початковою ідеєю було зберегти загальну сумісність з сучасною кирилицею, тому основні обриси літер відповідають сучасній кирилиці, а етимологічні позначення винесено в діакритики (тоді як у максимовичівці, навпаки, основні обриси відповідали історичним літерам, а вимова вказувалась діакритикою). Літери, що читаються як і (ліворуч — їх відповідники в максимовичівці):
ô = ı̊
ê = ì (замість гравісу може бути зменшена літера е).
ѣ = ī (з крапкою над рискою)
ы̂ = ı (без крапки, з нижнім підкресленням; Насправді ы̂ з дашком Максимович не використовував, але ця літера потрібна в закінченнях прикметників твердої групи, щоб не плутати її з м'якою û).
и (початкове), и̂ = і
Тобто, всі літери, що читаються як і, зовні схожі на і, але відрізняються діакритикою.
Приклад вживання: з сìл, по сı̊ль, сīв*, синій льон, синìй квīтцī, твердı приголоснı.

Аналогічно з літерою ї:
ê = ȉ
ѣ = ī (з двома крапками над рискою).
и = ї
Приклад: я īм īжу, дайте їм, дайте ȉй.

Також є позначення, відсутні в максимовичівці:
в<л (вище позначене як в*) записується як вертикальна лігатура лъ, графічно наближена до в (не знаю, як це краще передати юнікодом — ъⷧ ?). (Раніше експериментував з іншими варіантами позначення, напр., перевернуте ў — за мотивами правопису «Русалки Днѣстровои», де в цьому випадку писалось ў).

Є декілька варіантів літери а: звичайне а, «округле а» для а<о (позначу тут його як å); в закінченнях родового відмінку ІІ відміни іменників використовуються «α-подібне а» та літера у з α-подібним хвостиком — щоб підкреслити заплутану ситуацію з цими важкими закінченнями.

Літера ԙ (на письмі — лігатура яє) використовується для я<є в закінченнях іменників середнього роду в частині відмінків:
одне ўченⷩԙ, інші ўченⷩя, з одним ученⷩԙм, багатьом ученⷩям, багатьма ўченⷩями.
Окрім того, що розрізнення я/ԙ дозволяє розрізнити відмінки, де це впливає на зміст, також я чую тонку фонетичну різницю (можливо, навіть не звукову, а тональну), тому таке розрізнення здається мені доцільним.

Подовжені м'які приголосні (як у прикаді вище) записуються лігатурами, або одна з літер виноситься над чи під рядок, утворюючи вертикальну лігатуру (нⷩ насправді пишеться як н з підрядковою н; жⷤ має вигляд горизонтальної лігатури жж, де частина ніжок відсутня, щоб наблизити літери ближче; і т.п.) — цього всього нема в юнікоді, тому просто позначатиму їх як звичайну кириличну літеру з такою ж надрядковою.

Також пишу лігатури для поширених префіксів, суфіксів, закінчень, усталених сполучень тощо: від-, -ся, -ться, -сь (при цьому, -сь у вчусь і десь пишеться по-різному), ст, -ий, як, що та багатьох інших. Сполучник та передається вертикальною лігатурою (а займенник та пишеться двома літерами). Я люблю лігатури, тому у своїх записах зловживаю ними.

Ще деякі літери використовуються в запозиченнях: ѵ (на місці и, і, в, що відповідають грецькому υ), сполучення кс/кз та пс (на місці відповідних грецьких та латинських літер) пишуться як лігатури, наближені до ѯ та ѱ. Приклад: сѵмбіоз, ѱеѵдонім, еѯамен.

У частині випадків, варіанти літер мають не етимологічне, а, скоріш, декоративне значення, багато літер мають декілька варіантів (напр., д — три форми, що пишуться в різних позиціях; а та е поруч із деякими літерами утворюють лігатури). Зокрема, я ввів староукраїнський «lд-подібний» варіант ж переважно з естетичних міркувань, хоча також і для конструювання лігатур на його основі...

Загалом, система складна й незовсім стабільна, оскільки перебуває в постійній розробці. Поки нею користується лише одна людина, це не критично, хоча для взаємодії з зовнішнім світом її доведеться значно спростити (ну або розробити методику, як звичайну непідготовану людину поступово до цієї системи привчити). Повноцінно використовувати її в рамках юнікоду поки що неможливо, і губаївський спосіб реклами ніколи не працює, тому поки що ніде, крім своїх паперових записів, її не використовую.

Англійську мову знаєте? Порівняйте сполучення «сі» в українському «сів» та англ. «see» — в англійській мові там пом'якшення нема в принципі (тобто, маємо непом'якшуюче І), а в українській у слові «сів» С читається м'яко (тобто, тут І пом'якшуюче). А тепер уявіть, що таке ж «see» на місці «сі» в українській мові вимовляється, наприклад, у слові «сіль», де І непом'якшуюче.

В українській мові І буває пом'якшуючим тоді, коли приголосна перед ним належить до Д, Т, З, С, Ц, Л, Н (після решти приголосних воно непом'якшуюче завжди), а саме І при цьому розвинулося з історичних Ѣ, Е (тобто, це ті випадки, коли українському І відповідає Е або Ё в російських споріднених словах; також в українському слові пом'якшуюче І<Е може чергуватися з Е або ЬО, а пом'якшуюче І<Ѣ ніколи не чергується). Непом'якшуюче І після перерахованих зубних приголосних відповідає історичному О (тобто, в російській у відповідному слові ми бачимо О, а в самій українській І чергується з О).

Приклади: «сніг» має пом'якшуюче І (чергування голосних нема: снігу, снігом; у російській там Е: снег; тобто, все вказує на історичний Ѣ: снѣгъ). Запис у желехівці: снїг.
«Сільський» має пом'якшуюче І (чергування у споріднених словах з Е: село, сіл; в російській там Е: сельский; такі закономірності відповідають історичному Е, яке теж дає м'якість). У желехівці: сїльський.
«сніп» має непом'якшуюче І (чергування з О: снопи; російське сноп). У желехівці: сніп.
«вік» має губну приголосну перед І, яка пом'якшуватись не може незалежно від походження І. У желехівці: вік.
Цікавий випадок у слові «світ»: В належить до губних приголосних, тому не пом'якшується, але С перед ним пом'якшуватись може, а саме І походить від Ѣ — таким чином, маємо м'яке С та тверде В. У желехівці це слово писалось як сьвіт.