Звісно, з новим правописом, підшукати професійного редактора з десятьма роками досвіду доволі проблематично.

P.Y. написав:

Звісно, з новим правописом, підшукати професійного редактора з десятьма роками досвіду доволі проблематично.

Правопис має нехтовно мале значення. Саме літреда знайти можна. Складнощі з галузевими фахівцями.

Які  знають українську фахову термінологію і вміють осмислено її використовувати?

Чому московити не тікають від дронів?
Я не те щоб постійно дивлюся такі відео, але на тому, що бачу, чомусь постійна відмінність: коли московити кидають на наших гранати, солдати розбігаються, потім повертаються допомогти пораненим, іноді (коли бачать) стріляють у дрона.
Московити іноді стріляють, частіше просто показують, але майже ніхто не тікає. Намагаються скрутитися в окопах і лежать. Після вибуху не встають допомогти. Складається враження, що на передову відправляють людей, переконаних, що шансів вижити вони вже не мають.

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

Діло було за Андропова.
Починалася ця історія у червні місяці в місті Одесі. У кінотеатрі Маяковського, на Дерибасівській, показували індійський фільм “Месник”. Раптово, – ще не скінчилася й одна серія, – фільм перервався і спалахнуло світло. Розімлілі глядачі побачили на всіх ходах і виходах міліціянтів у мундирах і в цивільному.
– Спокойно, громадяни! – сказав один у цивільному. – Хто з вас у відпуску, на канікулах чи в кого друга зміна на проізводстві – можуть оддихати! Прошу приготовити документи!
Міліціянти пішли між рядами. То там, то сям кого-небудь просили підвестися й піти з ними (хто не мав при собі потрібних “бумаг”). Набралося таких зо три десятки осіб.
– Оддихайте на здоров’я! – сказав той, у цивільному, як міліціянти виводили затриманих, і зробив знак, аби продовжували фільм.
Затриманих вивели у фойє. За столиком сидів міліціянт у погонах капітана і ставив одноманітні питання: “Прізвище, ім’я, по батькові?
Рік народження? Місце роботи? Професія? Адреса, місце проживання? Чого не на роботі у таку пору?” Отримував одноманітні відповіді і дзвонив у довідку: “Мамочко? Дай-но мені номерок філіалу НДІПРОЕКТу”, чи “... номерок електроцеху заводу холодильних машин” тощо.
Потім дзвонив за вказаним номером: “Але? Таке-то? Такий-то і такий-то робить у вашій канторі? З міліції. Вже не робить? Ладненько.”
Тоді повертався до жертви: “Питання будуть? Ну, то можете йти, я вас більше не задержую”.
Дійшла справа й до немолодого чоловіка з задавненою щетиною на щоках.
– Прізвище, ім’я, по батькові? – спитався міліціянт.
– Пальтів Андрій Кирилович, – одказав чоловік.
– Рік народження?
– Тридцять перший.
– Місце роботи?
Чоловік зам’явся.
– Не робиш, значить? Врєменно? – поцікавився міліціянт. Пальтів кивнув.
– У машину! – сказав міліціянт. – І оцього тоже! – показав на остатнього з затриманих. Той теж скидався на професійного “бича”.
Обох посадили до “чорного ворона” й одвезли на знамениту вулицю Чичеріна.

Коли Анжелка якось обмовилася, що ніколи в житті не була в Івачеві, не бачила ні того величезного ставу, ні старого соснового лісу над ним, я запропонував їй зробити туди екскурсію вихідного дня. А з новою роботою вихідних тепер у мене більше ніж треба. І я сказав їй, що взагалі нема ніякої проблеми кудись поїхати: чи то в Івачів, чи до Почаєва, а чи й навіть до найдовшої у світі печери в Кривче. Або просто до Проскурова на базар.
— До пещери я сі бою! — виповіла Анжелка своїм милим прононсом а–ля коропецький інтернат, а я полегшено зітхнув, що вона пропустила повз вуха базар.
Про базар у мене вирвалося просто так.
— Ну, тоді на Івачів, — заспокоїв я її.
— Шо–шо?
— Печер я і сам не люблю. На Івачів, — повторив я ще раз, тим більше, що після «бундесу» і всіх цих проблем з головою вже й забув, коли туди востаннє їздив.
Відтак ще звечора попросив у Інки ключі від машини, мовляв, на рибалку, й із самого рання повіз своє шоколадне щастя ближче до природи, до води і сосен. А щоб приємне з приємним, то й спінінги свої прихопив і, звичайно, друзяку «Нікона», як же без нього?
— А чо’ така маленька? — перше, що сказала Анжелка, побачивши Інчину «туфельку». — О, то ти навчиш мене знимкувати? — це вже після того, як сіла на фотоапарат. — Видиш, який ти!.. — не давши відповісти. — Ти обіцяв?
— Звичайно, навчу.
— А видиш! Я зберегла, — пошарудівши у сумочці, з посмішкою витягла пакетик ароматизованих «Contex XXL».

Стиль авжеж скупіший, аніж ув Ільченка, але ж мова жива.