frz написав:Опишіть свій звичайний день, що саме ви зараз вчите, читаєте, досліджуєте (знаю що троє дітей - в мене їх так само троє).
Ви праві, зі сторони "моя історія розвитку" виглядає доволі поверхнево і ... смішно. Мабуть, так воно і є насправді...
Мені 46 і останній рік-два я намагаюся переосмислити свій життєвий шлях і свої вчинки.
Мабуть, тут має місце невеличка криза середнього віку і певні вікові зміни як в мені, так і в моїй дружині... Це все на фоні:
- дрібних, але частеньких конфліктів в сім'ї (декілька років тому я зауважив, що жінка перейшла в тотальну опозицію по відношенню до мене; мабуть, я дістав її своїм раціоналізмом, але людині із технічним складом розуму важкувато жити поруч із "художником", тим більше що останні 13 років я один годував сім'ю і мені хотілося, щоб до мене принаймні прислухалися...);
- останніх роки 3 в мене на роботі панувала вкрай нервова і негативна атмосфера (керівник - хамовита бабега з Харкова, яка з насолодою всіх гнобила, обкладала всіх матами і т.д.); звучить на перший погляд смішно, але нервова система не залізна...
- недобудованого будинку у передмісті Львова, в якому ми вже 14 років живемо (постійні проблеми із водопостачанням, каналізацією, комином і т.д.), сусідах-митниках, які часами бували не кращими від вище зазначеної бабеги-керівника... Звучить також як анекдот, але було декілька моментів, коли я хотів переселитися... Це все мене потихеньку гризло і підточувало фундамент...
Десь два роки тому я вже розумів, що нічим хорошим ця війна не закінчиться і коли побачив вакансію на харчовій фабриці в Німеччині, то вирішив спробувати. Співбесіди пройшов, почав вчити німецьку онлайн в Гьоте інституті. Неприємним сюрпризом виявилася складність німецької і її відверта заплутаність. Але, я заставив себе вчитися і рівні А1 та А2 зайшли відносно добре. На рівні В1 пішло гірше, він був складний. Але, я збільшив тиск на манометрі "треба" і домучив цей рівень. А далі війна... Потім зменшення зарплати на хлібзаводі, закриття ФОП і остаточне усвідомлення, що сім'ю на Україні я не прогодую, освіта дітей через ковід та війну йде до дупи і це все в той момент, коли орки підходили до Києва...
Потім знайомі скинули інформацію, що чоловіків із 3-ма неповнолітніми дітьми випускають і німці з фабрики написали, щоб я їхав до них... Звучить не дуже патріотично. Навіть попри те, що я був без грошей комісований в молоді роки через одну вроджену ваду, був записаний в рядові повари і зброї в руках не тримав.
Те, що я виїхав мене досі гризе... І мій залишений дім і мій сад, про який я 17 років дбав (3 вишні, 2 абрикоси, біла шовковиця, 15 яблунь, сливка, 3 грушки, близько 15 сортів винограду). І мої батьки, в яких я один... Це все також мене точить...
Далі була Німеччина, намагання вписатися, знайти себе...
І щойно я почав приходити до тями, отримав німецькі документи і зібрався працювати на фабриці, як родичі дружини з Америки, куди ми не могли виїхати (дружина хотіла, я не дуже...) 17 років, надіслали підтвердження, що їх погодили як спонсорів по програмі United for Ukraine і ми можемо вилітати... В цей момент я остаточно зрозумів, що як мінімум пів мого життя (я ж оптиміст 
) пішло коту під хвіст. Це також мене дещо ... підкосило...
То ж, переселилися ми від родичів декілька днів тому на орендовану квартиру, я сиджу такий підкошено-понадкушуваний на хиткому вже фундаменті, з дітьми, час від часу бігаю по 7 км, щоб зберегти форму і в перервах між годуванням дітей (зараз грію піцу в духовці ), миттям посуду, спілкуванням із сім'єю тут і там, друзями переважно там, намагаюся зрозуміти що я можу тут і що я хочу. Що я ще можу хотіти......
Це була хвилина слабкості, вибачте.
Думаю 2-3 год в день на навчання я знайду. Думаю помаленьку прослухати якісь стартові курси і тоді зрозумію, до чого лежить душа і що я зможу. Бо починати вдруге із того, до чого не лежить душа, було б, мабуть, великою помилкою...
