Тут би я вас поправив. Те, що називають російською в Україні - переважно дегенеративний пролетарський піджин. Це я кажу й зі свого особистого досвіду. Російською від сили 5% розмовляє.
То на пролетарському Півдні/Сході. Київ, претендуючи на якусь столичність та елітарність, намагається говорити чистою російською (втім, хто-як — я б сказав, останніми роками київська російська мова погіршилась; ще залежить від місця людини в суспільстві — поки ти десь між вантажниками й прибиральницями, нікого не хвилює, як ти говориш, але середній клас вже намагається уникати суржику, у т.ч., російськоподібного суржику). Недоліком київської російської є, скоріш, пріснуватість — будучи переважно вивченою, набутою (як не самим носієм російської, то його батьками чи дідами), вона не має під собою діалектного пласту, який є в пасиві у росіян.
Але коли ви вважаєте, що говірка вашого села має якусь винятковість понад іншими, а ваше чуття мови (через фільтр говірки рідного села) - винятково правильна, то це виглядає по-містечковому безглуздо.
Йшлося не про мову конкретно мого села (в якому я, зрештою, тільки народився та приїжджав на літо, а мову засвоював переважно від батьків у себе вдома — якщо це й можна назвати «сільською діаспорою», то від типового киянина мене відрізняє хіба що неінтегрованість у київський (чи будь-який інший) соціум поза домашнім середовищем; хоч, безумовно, засвоєний мною діалект Черкащини близький до базового діалекту літературної української, це не настільки принципово), а про спосіб засвоєння мови. Вивчення першої мови відрізняється від вивчення другої мови в більш пізньому віці, коли базові мовні цеглинки в людини вже давно сформувалися й відклалися в глибинній пам'яті, а засвоєння нової мови зводиться до розуміння, як конструкцію мови-1 перебудувати так, щоб вийшла мова-2. Так, звичайно, хороший підручник зможе максимально полегшити цю задачу й допоможе уникнути типових помилок, але кальки та гіперкорекції все одно неминучі — просто тому, що це так працює. Там, де нативний носій відчуває, що «так не говорять» або «ріже слух», навченому носієві потрібна пряма вказівка, що тут таке правило, а ось тут виняток, і якщо цей виняток ніде на поверхні прямим текстом не згадується, то він закономірно ігнорується.
Чуття мови — це як нейромережа. Часто носії самі не усвідомлюють усіх деталей своєї мови (типовий приклад — розрізнення твердих та м'яких приголосних перед І (як у желехівці), які мешканець Правобережжя може вимовляти по-різному відповідно до історичного звучання, але, якщо його спитати, назве їх усі «м'якими», бо це відповідає і сучасному написанню, і теорії з підручника укр. мови). Звід правил з підручника — це спроба записати алгоритмічно те, що ця нейронна мережа виконує. Звісно, досконало вивчивши рекомендації мовознавців і порівнявши це з реальною мовою, мовний неофіт побачить велику кількість відхилень. То кому він більше довіряє — авторитетним мовним спеціалістам чи людині з вулиці? Значить, з його точки зору, це люди неправильно говорять, а от колись мова була слово-в-слово як у підручнику... Що насправді може бути і так, і не так. Бо джерелом мови були такі ж дядьки з вулиці, а мовознавець — лише художник, що зобразив їх на полотні — десь точно й реалістично, десь спрощено-схематично, десь вирішив приховати якусь деталь з естетичних міркувань, також щось зникло або додалося в процесі перемальовування картини з полотна на полотно. Тому, якщо ми бачимо на носі живого дядька бородавку, а на портреті її нема, це може означати, що бородавка в нього з'явилася потім (і це вже проблеми дядька), але може бути й так, що художник просто не намалював її (і це вже недоробка чи мистецьке свавілля художника). Так само й мова: якщо між рекомендаціями мовознавців та фактичною мовною практикою є розходження, це може свідчити як про зміни в мові, відхилення від первозданного ідеального її варіанту, так і про неточності, допущені мовознавцем чи його попередниками (котрі, навіть будучи носіями, могли не бачити якихось деталей як власних вух, постійно користуючись ними).