Yola написав:Мені тільки прикро, що Захід не хочу допомагати саме українству, наприклад, фінансуючи культурні проєкти - фільми, книжки, якісь мистецькі простори україномовні тощо. Адже саме це врятувало їх від того, щоб Україна здалась чи швидко посипалась.
Щоб Захід фінансував нашу культуру, він повинен її бачити в принципі, а також розуміти, для чого це потрібно.
Ви не можете чекати, що інвестори самі прийдуть і профінансують ваш проект задуманого підприємства на порожньому місці — так само й тут. Поки українська культура лишається річчю в собі для західного світу, він просто не розуміє, навіщо туди класти свої гроші — може, це шахрайська схема якась. Щоб зробити її видимою, ми маємо вкластись у неї самі, показати результат.
Але навіть якщо, уявімо, ми нашкребемо грошенят і понавидаємо перекладів сучасних українських авторів для західного читача, це буде незовсім те представлення української культури, яке нам потрібне. По-перше, мова опиняється за кадром. По-друге, придатність цієї літератури для сприйняття поза українським контекстом (де наші мовні конфлікти між поколіннями в русифікованих містах так само незрозумілі й неактуальні, як для нас — захист 15 негрів та півтора трансґендера від расової та ґендерної дискримінації). Якщо ж це буде перевидання англійською тих грантоїдів, що займалися тут расово-ґендерною тематикою, то це буде, фактично, зворотній переклад перекладу, з деякими втратами в процесі перекладу, але не більше — Захід не відкриє в них нічого для себе нового. Чи це будуть автори, що спеціально пишуть для західної публіки (і, можливо, зразу пишуть англійською, минаючи україномовну стадію твору) — можливо, дехто з них швидше достукається до Заходу, але це незовсім та творчість, що дає реалістичне уявлення про українську культуру. По-третє, а чи справді є у що інвестувати — чи цікаві топові україномовні автори хоча б українському масовому читачеві? Бо якщо їх читають тільки через «спасибі, що хоч щось українською» чи тверду патріотичну позицію автора, то поза українським контекстом цього буде недостатньо.
Якісь успішні україномовні речі, донесені до західної публіки, в минулому були (згадаймо «Щедрик» Леонтовича, наприклад), але це переважно музичні твори, незрозуміла мова яких не є перешкодою для сприйняття іноземцями. І, знову ж, це не те, що має тягнути на себе інвестиції з Заходу, а, скоріш, спосіб гідно показати Україну, реклама, візитівка, засіб формування позитивного образу нашої країни за кордоном. В принципі, такою ж візитівкою могла б стати і література (але це складніше — див. вище), і кіно (але це дорожче), і багато чого іншого.
Українську культуру ніхто, крім нас, не профінансує. (Випадок з ґендерними штудіями до уваги не беремо — метою грантодавців було не посилити позиції української мови, а інтродукувати свої ідеологеми на нашому ґрунті; приблизно це ж можна сказати і про переклади духовної літератури від різних західних церков, і про україномовну рекламу західних брендів, і т.д.). Питання в тому, чи готові ми самі фінансувати культурні проекти під час війни так само, як збираємо гроші на дрони та бронежилети? Якщо ми цього не робимо, чому за нас це має робити Захід? В принципі, культурою мала б опікуватись держава, але після подолання радянського тоталітаризму, держфінансування культури перетворилось на суцільну корупційну схему, тому, ймовірно, нічого путнього ми там не побачимо аж до наступного тоталітаризму. Хіба що держава могла б посприяти спрощенню й здешевленню реалізації культурних проектів, виступивши не як інвестор, а як регулятор правил гри. Бо якщо, наприклад, механізми авторського права використовуються, щоб завадити створенню україномовних продуктів, то виникає питання, чи справні ці механізми в нашій реалізації.
Узагалі, що нам заважає створювати культурний продукт для самих себе швидко, дешево і в достатній кількості?
