з іншого боку, читала я про культуру Данії: маленька країна
Маленька, і з цього випливає потреба в іноземній мові, здатній забезпечити данцям те, чого не може їм дати рідна мова (для країни розміром з Німеччину зі своєю мовою це було б менш прийнятно). Якщо датська мова почувається при цьому комфортно, то не в останню чергу завдяки тому, що Данія ніколи не перебувала під владою англомовних метрополій (а отже, є ніші, куди англійська мова так і не змогла проникнути).
Щодо мови й свідомості — не стверджуватиму, що з першого обов'язково випливає друге, але певна кореляція існує — приблизно як між холодом і пневмонією (тобто, дехто може і в ополонці побовтатись, і стане від того тільки здоровішим, а комусь і невеликого вітерця достатньо, щоб потім довго лікуватись). Якщо говорити про Донбас, насправді там людей з проукраїнськими й проросійськими поглядами приблизно однаково, і ще приблизно стільки ж «ні за тих, ні за тих». Ніби нормальний розподіл, але цього достатньо, щоб сусідня держава могла вести війну на цій території, користуючись власною військовою перевагою і нейтралізувавши опір місцевих патріотів силами місцевих же сепаратистів. Тобто, для оборони території необхідно мати лояльну більшість, тоді як «приблизно порівну» — найбільше, що можна витиснути з переважно російськомовної області. Теоретично, українська держава могла б завоювати прихильність донбасців якимись економічними плюшками, але для цього треба 1) ці плюшки мати і 2) мати бажання ними ділитись — за обома пунктами наша держава пролітає. Втім, справжню любов за гроші не купиш — любов до Батьківщини так само ірраціональна...
Щодо російськомовних патріотів. З одного боку, об'єктивно вони існують (в нинішніх обставинах було б дивно, якби їх не було). З іншого, перед ними стоїть нелегка задача бути максимально схожими на росіян і при цьому ненавидіти росіян всіми фібрами душі — в умовах війни це можливо, в міжвоєнний період (коли саме й відбувається підготовка до війни) це складно. Тобто, за відсутності зовнішньої загрози в цьому середовищі можливе перетікання з патріотів у нейтрали чи сепаратисти — світогляд змінити просто, декому для цього достатньо посваритись із якимось селюком чи подивитись відео з Фаріон.
Звичайно, ще є русифікований Київ, який нікуди від'єднуватись не збирається. Але ж вибачте, це столиця, якій нема сенсу від'єднуватись від України, на якій паразитує. Тобто, кияни мають до сепаратизму імунітет. Погано лише те, що їхній спосіб життя є зразком для наслідування решти регіонів, де невинна київська російськомовність уже цілком може дати паростки сепаратизму. Такий собі нульовий пацієнт, що всіх навколо інфіковує, а сам не страждає.
Найгірше, що пряма заборона російської мови цю тенденцію не зупинить (скоріш, викличе зворотню реакцію), а тактику м'якої українізації ніхто впроваджувати не збирається (ні держава Порошенка, що займає по-кучмівськи апатичну позицію в мовному питанні, ні націоналісти, що більше вишкіряються своєю дутою радикальністю, ніж справді щось роблять), та й робити це треба довго й методично, щоб мати видимий результат. По-сталінськи раціональне рішення (масово розселити прикордонних східняків по україномовних областях, а на їх місце заселити західняків, щоб тримали оборону) навряд чи можливе в ХХІ ст. Отже...
