Проте, питання стосувалось моїх мистецьких шедеврів. Був період, коли я писав вірші для себе, хоча й не публікував їх — тобто, оцінити наявність чи відсутніх геніальних серед них Ви могли б, лише якимось чином пробравшись до мого житла й переривши зошити, де вони записані. Про Вашу геніальність також нічого не можу сказати певного, оскільки Вашої творчості в публічному просторі теж не бачив — якщо маєте комерційні публікації, то, ймовірно, вони користуються не настільки шаленою популярністю, щоб їх почали масово піратити.

Дотримуюсь думки, що для творчої особистості популярність її творів має першочергову вагу, тож у разі публікації моєї творчості, кожну копію опублікованого сприйматиму як ознаку поваги до себе — еквівалент аплодисментів чи подяки. Навіть якщо це не приноситиме мені прибутку. Багато видатних митців, чий творчий продукт зараз продається за мільйони доларів, померли в бідності — тобто, прямого зв'язку між геніальністю та прибутком автора нема.

Так а хто ж купляє? Крадемо.
Якщо музика отого скрипаля засіла в вашій голові, чи не слід це вважати створенням копії на біологічному носієві? А коли так, то треба платити — сподобалась чи не сподобалась.
І, до речі, як оцінити якість мистецького твору наперед, якщо для цього необхідно або придбати його, або вкрасти? Це ж вам не корінець на полицю (де можна оцінити колір, дизайн, потертість), а інформаційний контент, який подобається чи ні в процесі його споживання. Так само, як і харчі — з тією різницею, що ви не будете, прочитавши якусь книжку й отримавши задоволення від неї, купувати кожен місяць її копію, щоб читати знов і знов те ж саме.

А чому інше — не зло? Скажімо, шкідливе харчування — теж зло, від переїдання жирної іжі багато хто вмирає передчасно — тож якби ютюб прийняв рішення (сам чи під тиском закону) банити кулінарні канали, де пропонуються подібні рецепти, це було б такою ж боротьбою зі злом, як і бан за порушення копірайту.

Так а хіба власники закопірайченої музики не роблять приблизно так само, коли передають її в ефір FM-станцій — що не заважає їм продавати ті ж записи за гроші й переслідувати за нелегальні копії? Нехай захищений продукт публікується виключно у спеціально відведених для цього місцях, за межами яких будь-яке його відтворення слід розглядати як порушення; переведення продукту в вільний простір самим автором/правовласником автоматично означає вивід його з простору захищеної власності — тобто, якщо скрипаль дає концерт у театрі, то переслідування тих, хто пробрався до зали без квитка, не виглядає абсурдно, але якщо він дає концерт посеред вулиці й потім бігає, розмахуючи смичком, за тими, хто йому не заплатив, то це вже самі розумієте...

Від пріоритетів автора залежить. Когось, наприклад, більше цікавить не розмір гонорару (хоч, безумовно, він теж важливий, особливо якщо автор заробляє лише письменництвом), а соціальний імпакт від його творчості. Узагалі, ті, хто хоче стабільно отримувати гроші за кожен друкований знак, ідуть не в письменники, а в копірайтери.

Щодо «не обкрадали». Візьмімо маловідомого автора, творчість якого доступна лише в вигляді друкованих книг, які можна придбати безпосередньо в автора — іншого способу ознайомитися  з його творчістю не існує. І є більш відомий автор, творчість якого розійшлася як у вигляді друкованих книг (продаж яких є безпосередньо джерелом його прибутку), так і електронних копій (піратських чи вільно розповсюджуваних з волі автора). Перший автор не зазнає збитків через піратів, але й прибутків його, порівняно з другим, обмаль. Тоді як для другого автора копії є не лише втратами, а й способом реклами (наприклад, хтось прочитав книжку в електронному вигляді й вирішив подарувати комусь її в паперовому варіанті; або ж знайомство з копією книги цього автора, що дісталась читачеві задарма, може стати стимулом до придбання наступних його книг). Ніхто не любить платити за «кота в мішку» — а неможливість ознайомитись із надійно захищеним твором якраз і сприяє такому стану. То хто з цих авторів дурень?

Так чи інакше, творчість їм значного прибутку не приносила. Не мали б родовго маєтку з челяддю чи, там, цукрового заводу, то б бідували.

Копірайтери пишуть рекламну дурню і заробляють копійки. Повірте, це найжахливіша робота, котру тільки можна уявити (я маю в ній близько 10 років стажу).

Звісно, письменниками стають зосібна заради престижу та в пошуках слави. Однак якщо ви бачите в книгарні примірник, повірте, автор хоче отримати з нього роялті, а не щоб ви читали вкрадену електронну копію з толоки.

Ваші гроші дадуть йому змогу не померти з голоду й писати далі для вас же, читача. Якось так працює економіка.

Це питання не про авторські права, а про маркетинг. І про літературний маркетинг можу спокійно відповісти думку, яка мені склалася за багато років у літтусовці: якщо вам як авторові потрібно забагато маркетингу, то варто задуматися про зайнятість в іншій галузі.

Зовсім ні. Безбідний Флобер, якому дістався хороший спадок від батьків, зробився ще безбіднішим після виходу бестселера "Пані Боварі".

Прибуток автора залежить від таланту. Тому Пєлєвін, Андрухович, Джоан Ровлінґ заробляють добре. А юні писаки подаються на заробітки в блоґерство чи де-інде.

Як на мене, всі питання суб'єктивні. І є люди з різними смаками.

Проте коли щось погано зроблено, те не читають/не дивляться/в те не грають.

Я не писав, що маркетинг геть не важить. Проте випадок, котрий я всюди спостерігаю — коли співак добився популярності талантом, а потім видає дурню, що всі про нього чи неї забувають.

Ви хоч мільйони вкладіть у виконавця, гру, книгу, фільм. Якщо це буде лайно (тобто нецікаво з жодного боку), то грошей ви не повернете.